Крос у небуття. Юрий Сорока

жодного сенсу. Втім, дещицю оптимізму додавав той факт, що Гончар цього разу справді дотримався усіх канонів секретності.

      – Прошу керівників оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрія голос Гончара. – До сьомої нуль-нуль відкривати конверти заборонено.

      Несподівано для себе Андрій помітив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмові начальника міськвідділу з підлеглими, вибрався з ряду крісел і протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позіхнув. Очевидно Гончар, як він робив це неодноразово й раніше, пригнав по тривозі навіть тих, у кому необхідності не було.

      – Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотів і вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув і продовжив. – Маю надію, решта присутніх встигла відвідати туалетну кімнату перед початком наради?

      З райка почулися смішки, а з того боку, де сиділи беркутята, – відвертий регіт. Троян кулею вискочив за двері. Гончар відкашлявся і продовжив промову:

      – Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керівниками оперативних груп. На це матимете кілька хвилин перед виїздом на операцію. Усі машини з оперативними групами мають знаходитись на подвір’ї міського відділу до сьомої години ранку, після чого одночасно виїздять за вказаними у конвертах адресами.

      Двері відчинилися і на порозі постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотів прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило місця за столами, але заховатись від пильного ока Гончара у нього не було жодних шансів.

      – А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника міського управління про збір о шостій годині ранку не стосується?

      Кондратишин знизав плечима:

      – Прошу вибачення, пане полковнику.

      Гончар повернувся до Степановича.

      – Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплінарне стягнення у зв’язку з його систематичними запізненнями і недбалим виконанням службових обов’язків.

      Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд і записав щось у своєму об’ємистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, і не заперечувати розгніваному начальству.

      – Всім зрозуміла суть поставленої задачі? – подивився Гончар у зал. Відповіддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович?

      Степанович зняв окуляри і заходився їх протирати.

      – Лише одне, – тихо сказав він. – Хлопці, пам’ятайте: на вас очікують вдома.

      – Якщо все ясно, прошу приступити до запланованих заходів. Всі вільні.

      З стукотом крісел і легким гомоном люди почали виходити у коридор і далі на сходи. У коридорі Андрій наздогнав Кондратишина.

      – Ну, Миколо, умієш ти попасти під гарячу руку начальства. Талант.

      – Та