Крос у небуття. Юрий Сорока

долоні на кермі. Софрон зачинив дверцята і демонстративно стромив руки у кишені шкірянки.

      – Привіт, – буркнув до Потапа.

      – Привіт, босота, – той і не думав виправдовуватись за запізнення. Увімкнув швидкість і погнав машину у напрямку мосту, що вів до старого міста.

      – Відпочив? – запитав за кілька хвилин.

      – Я не стомлювався.

      – От і добре, – Потап поліз до внутрішньої кишені свого малинового піджака й дістав невелику пачку складених вдвоє зелених купюр. – Тримай. Тут сімсот. Твоя доля за баранів і від мене премія дві сотні.

      Софрон взяв гроші. Не рахуючи, опустив у кишеню. Настрій почав помітно підвищуватися. Він і не подумав дякувати – гроші зароблені, не подарунок. Але його посмішку Потап помітив. У відповідь собі криво посміхнувся.

      – Знаєш, куди їдемо?

      Софрон покрутив головою. Потап припалив цигарку, видихнув дим у розчинене вікно й добавив швидкості – автомобіль вирвався з тісних вуличок Старого міста й покотився з гори у напрямку Турецького мосту. Далі, звернувши біля воріт фортеці, повернув у Карвасари. Цей район Кам’янця-Подільського знаходився під скелею, на якій було побудовано Старе місто. Він здавна користувався славою вуркаганського передмістя і був батьківщиною багатьох представників кам’янецької босоти. У тому числі Потапа. Для чого вони туди їхали Софрон не знав, але з’ясовувати не поспішав.

      – Доїдемо, побачимо, – байдужно кинув він.

      «Мерседес» кілька хвилин крутився проміж скупчення старих будинків, бараків і порослих бур’янами бастіонів зруйнованої у XVII сторіччі Нової фортеці. Нарешті, рипнувши шинами до жорстви насипної дороги, зупинився поблизу розрахованого на два автомобілі гаража. У хмарі пилу Софрон помітив неподалік двоповерховий барак. З тих, які стали притулком для незаможних верств міського населення.

      – Ходімо, – Потап вийшов з машини і подався до воріт боксу.

      Софрон попростував слідом. Дочекався, доки бригадир зняв з завіс два великих чавунних замки і з рипінням розчинив ворота.

      – Братан, не в западло, розверни тачку і піджени багажником впритул до гаража, – попросив Потап у Софрона. Той скорився. Коли заглушив двигун і підійшов до Потапа, той підморгнув:

      – Іди сюди, братело, заціниш мої ніштяки.

      Софрон, знизавши плечима, подався за бригадиром всередину гаража. Спокійно дивився як Потап підійшов до цегляної стіни, де на кілках висів різний авто-аматорський мотлох, відшукав на ній автоматичний вимикач і клацнув важелем. Після цього наліг на невеличкий свердлувальний верстат, розташований поряд на верстаку, і відсунув його на кількадесят сантиметрів. Під станиною верстата було приховано ще один електроавтомат з великою червоною кнопкою посередині.

      – Запам’ятай послідовність, – сказав Потап. – Спочатку вимкнути світло у гаражі, потім перемкнути автомат на стіні. Інакше верстат з місця не зрушиш, все продумано.

      – Цікаво.

      – Розумно!