Крос у небуття. Юрий Сорока

його на власні очі! Що хотів?

      Лейтенант, потроху освоюючись, відшукав стілець, сів на нього і зняв форменого картуза.

      – Спека у вас.

      – Не повіриш, у нас тут завжди спека. Навіть на Різдво, – вставив свої п’ять копійок Кондратишин.

      – Як і у нас. Я, власне, по якому питанню. Моя дільниця, крім іншого, охоплює таке собі село Колибаївка. Я тут випадково почув про вашу машину з річки. Там був білий «Форд»?

      – Так! – Андрій насторожився.

      – Номер який?

      Забузький поглянув на папірець, взятий у Андрія, і прочитав номер машини. Лейтенант з посмішкою зігнув голову.

      – Я знаю цю машину. Вони у нас, в Колибаївці, хату наймали. Чим займалися – не знаю. Тут, у Кам’янці крутилися. Я кілька разів у них бував. Так, пиятики, повії з траси там терлися. Місцеві їх не любили.

      – Маєш їхні данні?

      – Звичайно.

      – Лейтенант, давай я тебе розцілую! – видихнув Андрій.

      Дільничний заходився порпатися у своїй об’ємистій теці.

      – Не варто… Ага, ось, – він дістав кілька аркушів жовтуватого паперу, – Артем Підгірний, Павло Маршалкін, Олексій Бойко і Олексій Бєляєв. Один кам’янчанин, решта із смт Дунаївці.

      Андрій зосереджено пробіг очима папери, передані лейтенантом.

      – Чудово, Василю, просто чудово. Хлопці, залишилося встановити, хто з них зараз у морзі, а з ким ми мусимо потолкувати. – Він поглянув на дільничного лейтенанта, – вважай, на могорич ти заробив, лейтенанте!

      Решта дня обіцяла бути напруженою, однак Соколовського це вже не лякало. Він відчув слід злочинця і решта світу перестала існувати.

      Розділ 6

      28 квітня 1996 року. 13.00.

      м. Кам’янець-Подільський

      Софрон, в миру Віктор Софронов, мав поганий настрій від ранку. Уночі він погано спав, а коли у вікно зазирнув сивим поглядом вологий ранок, сон нарешті почав бороти його і цим викликав злість. І хоча Софрон вже не збирався засинати, він довго не виходив зі своєї кімнати, лежачи без руху, з впертим у стелю поглядом. Навіть після того, як мати постукала у двері й повідомила, що сніданок на столі, Софрон вперто відмовчувався. Врешті, постоявши кілька хвилин біля закритих дверей, Віра Олексіївна зітхнула і пішла у свою кімнату.

      Віднедавна відносини між нею і єдиним сином помітно погіршилися, хоча мати й намагалася вдавати, що все залишилося як і раніше, коли вона проводжала його до школи, дбайливо перевіривши домашні завдання і приготувавши пакунок з бутербродами. Або пізніше, коли, як мани небесної, очікувала листів сина з війська, чи, затягнувши пасок, складала йому, бувало на половину зарплатні, посилки з цукерками, апельсинами, тушкованим м’ясом та шкарпетками. У 1992 році збирати такі посилки було зовсім непросто. Але вона знаходила у собі сили, хоч і мусіла про все дбати сама. Батько Віктора покинув їх, коли малий пішов до третього класу. Вдруге вийти заміж Віра Олексіївна не змогла. Чи не захотіла, хто знає, як правильно називати любов матері до єдиного сина? Вона просто не бажала, щоб чужа Віті людина поселилася поряд з ними. Хоча пізніше