Вальдшнепи. Микола Хвильовий

Але…

      Він хотів щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, він не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв’язно, ніби вона знала його, по меншій мірі, з дитячих літ.

      – А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрій в останні роки такий нервовий став?

      – Цебто який… роки? – Вовчик хотів поцікавитись, який Дмитрій, як вона встигла так добре взнати найінтимніше життя Карамазова, відкіля вона, нарешті, знає про ці «роки», але фамільярний тон його співбесідниці остаточно збив лінгвіста з пантелику, і він рішуче заплутався.

      – Ви не «косноязичний»? – поцікавилась тьотя Клава.

      Аґлая зареготала. Товариш Вовчик почервонів і став запевняти, що «нічого подібного». Він просто не чекав такої симпатичної поінформованости у справах дому Карамазових.

      – Тоді, може, ви знаєте, – сказала тьотя Клава, – як думає провести Дімі (вона так і сказала «Дімі») ці два місяці? Цебто – біля Ганниної спідниці, чи біля Аґлаї?

      Це запитання переходило вже всякі можливі межі, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Він рішив, що коли тьотя Клава так фамільярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала відповідне право на це від самого Дмитрія. Він сказав, що відповідати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.

      – Так би й давно! – з полегшенням зідхнувши, сказала тьотя Клава. – Хіба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тільки глядіть, не приведіть сюди й Ганни.

      – Ви хочете, щоб я зараз… негайно привів Дмитрія? – спитав недогадливий лінгвіст.

      – Ах, Боже мій, – сказала Аґлая. – C’est un grand malheur de n’avoir pas ete bien eleve[3].

      – Воістину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – підтвердила і тьотя Клава.

      Тоді товариш Вовчик кинувся з усіх ніг до хвіртки, і дами залишились під провінціяльними акаціями.

      – От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собі, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрій.

      – Я не заперечую, – кинула Аґлая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акації.

      Вже майже зовсім стемніло. Витикались зорі. З недалекого моря пішов теплий вітер. Аґлая виводила на піску своєю голубою парасолькою якісь гієрогліфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне в дзеркало, що було в ридикюлі, і пудрилась мініятюрною пуховкою.

      – Дозвольте взнати, скільки вам років? – усміхнулась сама собі тьотя Клава.

      – Очевидно не більш двадцяти семи, – сказала Аґлая.

      – Ти вгадала, мені двадцять сім. І як пікантно, що я вже тьотя і що в мене така доросла племінниця… Тобі, здається, двадцять три?

      – І ти вгадала!

      Тьотя Клава поправила спеціальним олівцем брову й засвистіла арію з «Баядерки». Потім дами ще перекидались легкими фразами і раз у раз позирали в той бік, куди пішов Вовчик.

      Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талії поясками, і мали в руках голубі парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботніш, в її світло-сірому погляді зовсім нема того ледве вловимого зайчика, впертости й рішучости, що

3

Це неабияке лихо бути погано вихованим (фр.).