Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський

розімнуся з шаблею, поки риба достигне, – мовив Самійло й відійшов углиб байраку. Він знову згадав бій Дмитра Вишневецького з Мергеном і намагався в основних рухах повторити його. Шабля в дужих руках засвистіла з неймовірною швидкістю, але Кішка все одно був невдоволений собою. Несподівано під час вправи пролунали далекі вибухи.

      – Що це за гуркіт – грім? – здивовано спитав Турбай.

      – Ні, це били гармати з Черкаського замку, – швидко кинув Рудий.

      – Певно, татари напали на Черкаси! До бою! – крикнув Самійло.

      Заливши водою вогонь разом із недосмаженою рибою, козаки хутко зібрали речі й осідлали коней.

      – Дивно, міська та замкова брами відчинені, – мовив Турбай, коли друзі виїхали з байраку. У цей час на фортечних стінах знову гримнуло дві чи три гармати, разом із гуркотом вітер доніс до козаків глухий дзвін.

      – Щось лихе скоїлося в Черкасах, треба швидше дістатися міста! – вигукнув Самійло й пришпорив коня.

      Що ближче під’їжджали козаки до Черкас, то виразніше чули, як калатає дзвін у міській церкві та б’ють у набат на замкових мурах. Біля міської брами чомусь не було охоронців, вершники без перепон заїхали до Черкас. У місті царювало сум’яття, чоловіки вигукували прокльони бусурманам, жінки плакали, рвали волосся на голові. Усі люди поспішали на торгову площу, біля якої стояла церква.

      Друзі також поскакали туди, допитуючись у людей, що сталося, але зрозумілої відповіді так і не почули.

      – Вбили іроди кляті сокола ясного. Бусурмани погані його розіп’яли, живцем серце вийняли, – причитала стара жінка, ллючи сльози.

      – Проклята наволоч, катюги! Вражі турки, всіх би передушив, – лаявся кривоносий Охрім Корч, розмахуючи кулаками. Від Охріма за десять кроків несло горілчаним смородом. – Ти часом не турок!? – Корч ухопив за вус якогось чорнявого чоловіка.

      – Іди в сраку!.. – Чорновусий не встиг договорити, як Охрім втопив йому кулаком у щелепу. Почалася бійка, яку кинулося рознімати кілька козаків.

      – Господи, та кого ж убили бусурмани!? Хтось нам може сказати!? – гнівно прокричав Семен.

      – Зараз дізнаємося, – сказав Кошич, вгледівши знайомого козака, довгочубого Євгена Перетятька, що сидів на поламаному возі край базару та, похнюпившись, курив маленьку люльку. Перетятько був шанований людьми за світлий розум, і тому, збираючись на уходи, черкаські козаки його часто обирали своїм отаманом.

      – Доброго здоров’я, дядьку Євгене! Може, ви скажете, що скоїлося, кого вбили в Черкасах? – промовив Самійло й зістрибнув з коня.

      Перетятько похмуро глянув на козака.

      – Лихо скоїлося велике, але не в місті. Убили турки нашого Байду, помер він страшною смертю.

      – Як убили?! Його родичі неймовірно багаті, хіба вони не захотіли викупити Вишневецького? – гарячково запитав Марко.

      – Кажуть, що турський султан відмовився приймати викуп за Байду, – вів далі Євген. – За наказом султана Байду розіп’яли чи живцем порізали, лютою смертю помер