Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський

цей час постріли з гармат і биття набату припинилися, у дзвіниці також перестали калатати у дзвін. Життя продовжувалося, люди швидко відходили від чорної новини, ярмарок потроху почав оживати. Купці відчиняли свої крамниці, виставляли крам. В одному кутку торгового майдану зібралася юрба людей, щоб послухати кобзаря. Самійло з товаришами приєднався до гурту.

      Кобзар був старим, зі зморщеним, мов пергамент, обличчям, з невеликою борідкою. Старець мав білі очі без зіниць, його повіки були частково відрізані й повністю не ховали білих очей. У руках дід тримав почорнілу кобзу й тихо проводив пальцями по струнах, народжуючи незнайому мелодію. Настроївши свій інструмент, кобзар підняв голову й провів сліпими очима по натовпу.

      – Чесні люди! Мене звуть Мелетій. Тридцять років я провів у неволі бусурманській, кілька разів тікав з ярма, але турки мене знаходили. Щоб я більше не міг утекти, бусурманські кати випалили мені очі. Але я не полишав надії, що звільнюся і дійду до рідної української землі, щодня я молився Господу Богу – і цей день настав. Нарешті я стою на християнській землі та чую співучу рідну мову. – На очах старця забриніли сльози. – Від інших невільників та дорогою до України я чув багато хорошого про великого лицаря Байду Вишневецького й тому склав про нього пісню. Хоча пісня вийшла не така, яку б хотілось, бо Господь не наділив мене великим розумом, але я все одно склав її, як зумів, щоб пам’ять про хороброго лицаря не загинула з плином віків.

      Мелетій схилив голову й опустив пальці на темні струни. Кобза відгукнулася тихими звуками, які, сплітаючись, утворювали гармонійну мелодію. Тиха музика пестила вуха, ллючись, мов лісовий струмок, але потім кобза змінила звучання, мелодія стала різкішою, схвильованою, піднесеною, та й цю музику було приємно чути. Слухаючи цю натхненну мелодію, Кошич пригадав переможні бої з ворогами, промови Дмитра Вишневецького. Кобзар, закінчивши вступну частину, заспівав глухим голосом:

      В Цариграді на риночку

      Та п’є Байда мед-горілочку;

      Ой п’є Байда та не день, не два,

      Не одну нічку та й не годиночку;

      Ой п’є Байда та й кивається,

      Та на свого цюру поглядається:

      «Ой, цюро ж мій молодесенький,

      Та чи будеш мені вірнесенький?»

      Цар турецький к ньому присилає,

      Байду к собі підмовляє:

      «Ой ти, Байдо та славнесенький,

      Будь мені лицар та вірнесенький,

      Візьми в мене царівночку,

      Будеш паном на всю Вкраїночку!»

      «Твоя, царю, віра проклятая,

      Твоя царівночка поганая!»

      Ой крикнув цар на свої гайдуки:

      «Візьміть Байду добре в руки,

      Візьміть Байду, ізв’яжіте,

      На гак ребром зачепіте!»

      Ой висить Байда та й не день, не два…

      Хоча слова пісні не дуже сподобалися Кішці, його думки майже повністю полинули в спогади про Байду. Після спогадів прийшли слова: «Хто буде боронити Україну від ворогів? Що тепер буде з козаками? Невже більше ніхто не збудує нової Січі?» – раз за разом запитував