Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський

деревини відколовся від стовбура, товста гілка гепнулася на землю. Скочивши на ноги, Кошич заніс шаблю, наміряючись підрубати кінцівки потворі, однак та блискавично здійняла бердиш для нового удару.

      Між потворою і козаком несподівано зринула Міла, розставивши руки.

      – Тату, не вбивай козака, – мовила вона, звертаючись до потворного чоловіка. – Він не хотів учиняти нічого поганого. Самійло заблукав у болоті, я допомагаю йому дістатися Ірдині.

      Від здивування в Кошича аж нижня щелепа відвисла.

      – Мм-л-а-а! – Страшний чоловік із великим зусиллям видав ротом слово, схоже на ім’я дівчини, і опустив бердиш. Самійло сховав шаблю в піхви.

      – Татусю, не хвилюйся, усе буде добре. Я проведу козака до дороги й одразу ж повернуся до хати.

      Одне око чоловіка насторожено оглянуло козака.

      – Мм-л-а-а! А-аха! – уже тихіше промовив велет і відступив у лісові сутінки.

      – Добре, тату, як скажеш! – Міла повернулася до козака. – Чого вирячив очі, як варений сом? Іди за мною, швидше, я виведу тебе на прямий шлях із болота.

      Ошелешений, Кішка пішов поряд із дівчиною, але перед його очима все ще стояла страшна пика чоловіка, якого Міла називала своїм батьком.

      – Міло, цей болотяний чорт справді твій батько?

      – Не смій так називати мого тата, а то я покину тебе самого! – розгнівано вигукнула Міла.

      – Пробач мені. Я дуже здивований, – мовив Самійло. – Навіть не знаю, що думати. Ти часом не відьма? Розкажи мені правду про себе та своїх батьків. Я чесно тобі розповів про своїх рідних.

      – Ох! Ти мене вже дійняв!

      Міла, закопиливши губи, подивилася просто у вічі козакові, плануючи сказати щось гостре, але несподівано риси її обличчя пом’якшали, вона всміхнулася кінчиками вуст і відвела погляд.

      – Гаразд, слухай мене, козаче. Мого батька звуть Сава, він не чорт, а звичайна людина. Коли він був іще дитиною, його жорстоко скалічили бусурмани: вирвали язика, викололи око, відрізали ніс та вуха. Саву виходив Білодід і привів на це болото, де в ті часи жила стара знахарка Катря. Вона лікувала хворих травами та корінням. Забобонні люди вважали її відьмою, хоча та нею не була. Стара Катря мала молоду доньку Орисю – це моя мати. Якось Орися збирала ягоди в Ірдинському лісі та вийшла на край галявини, посередині якої було невеличке озеро з кришталевою водою. Біля озера росло гіллясте дерево, на якому збудувала своє гніздо Божа пташка – ластівка. Під деревом жалібно квилило мале пташенятко, що не могло злетіти. Орися хотіла допомогти бідолашці, але несподівано з лісу вийшов Сава. Від жаху в моєї матері відібрало ноги, вона так і вклякла на місці. Не помічаючи її, Сава з риком підійшов до пташеняти. Орися думала, що він розчавить чи з’їсть маля, але той натомість обережно підняв і поклав його в гніздо. Наступного дня Орися знову прийшла на це місце й побачила, як Сава допоміг черепашці, що перевернулася на спину, стати на ноги. Моя мати почала спостерігати за Савою і невдовзі дізналася, що він підгодовує зерном