Название | Самійло Кошич – козак-легенда |
---|---|
Автор произведения | Дмитро Воронський |
Жанр | Историческая литература |
Серия | |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2020 |
isbn | 978-617-12-8303-9, 978-617-12-8304-6, 978-617-12-8109-7 |
Між потворою і козаком несподівано зринула Міла, розставивши руки.
– Тату, не вбивай козака, – мовила вона, звертаючись до потворного чоловіка. – Він не хотів учиняти нічого поганого. Самійло заблукав у болоті, я допомагаю йому дістатися Ірдині.
Від здивування в Кошича аж нижня щелепа відвисла.
– Мм-л-а-а! – Страшний чоловік із великим зусиллям видав ротом слово, схоже на ім’я дівчини, і опустив бердиш. Самійло сховав шаблю в піхви.
– Татусю, не хвилюйся, усе буде добре. Я проведу козака до дороги й одразу ж повернуся до хати.
Одне око чоловіка насторожено оглянуло козака.
– Мм-л-а-а! А-аха! – уже тихіше промовив велет і відступив у лісові сутінки.
– Добре, тату, як скажеш! – Міла повернулася до козака. – Чого вирячив очі, як варений сом? Іди за мною, швидше, я виведу тебе на прямий шлях із болота.
Ошелешений, Кішка пішов поряд із дівчиною, але перед його очима все ще стояла страшна пика чоловіка, якого Міла називала своїм батьком.
– Міло, цей болотяний чорт справді твій батько?
– Не смій так називати мого тата, а то я покину тебе самого! – розгнівано вигукнула Міла.
– Пробач мені. Я дуже здивований, – мовив Самійло. – Навіть не знаю, що думати. Ти часом не відьма? Розкажи мені правду про себе та своїх батьків. Я чесно тобі розповів про своїх рідних.
– Ох! Ти мене вже дійняв!
Міла, закопиливши губи, подивилася просто у вічі козакові, плануючи сказати щось гостре, але несподівано риси її обличчя пом’якшали, вона всміхнулася кінчиками вуст і відвела погляд.
– Гаразд, слухай мене, козаче. Мого батька звуть Сава, він не чорт, а звичайна людина. Коли він був іще дитиною, його жорстоко скалічили бусурмани: вирвали язика, викололи око, відрізали ніс та вуха. Саву виходив Білодід і привів на це болото, де в ті часи жила стара знахарка Катря. Вона лікувала хворих травами та корінням. Забобонні люди вважали її відьмою, хоча та нею не була. Стара Катря мала молоду доньку Орисю – це моя мати. Якось Орися збирала ягоди в Ірдинському лісі та вийшла на край галявини, посередині якої було невеличке озеро з кришталевою водою. Біля озера росло гіллясте дерево, на якому збудувала своє гніздо Божа пташка – ластівка. Під деревом жалібно квилило мале пташенятко, що не могло злетіти. Орися хотіла допомогти бідолашці, але несподівано з лісу вийшов Сава. Від жаху в моєї матері відібрало ноги, вона так і вклякла на місці. Не помічаючи її, Сава з риком підійшов до пташеняти. Орися думала, що він розчавить чи з’їсть маля, але той натомість обережно підняв і поклав його в гніздо. Наступного дня Орися знову прийшла на це місце й побачила, як Сава допоміг черепашці, що перевернулася на спину, стати на ноги. Моя мати почала спостерігати за Савою і невдовзі дізналася, що він підгодовує зерном