Самійло Кошич – козак-легенда. Дмитро Воронський

була гарна, мов весняні квіти, що росли обабіч струмка. Мала ніжне біле личко, тонкий опуклий носик, рожеві вуста, великі карі очі, над якими здіймалися темні брови. Густа руса коса велично спускалася за спину.

      Кішка ще не бачив таких красунь і спочатку завмер. «Яка ж вона гарна, – подумав Самійло. – Її краса сяє, як сонце на небі».

      Кошич ступив крок уперед, велика гілка під його ногою гучно тріснула.

      – У-ой! Хто тут?! – голосно зойкнула дівчина, стрімко підвелася і впустила цебро у струмок, вода одразу понесла його вниз за течією. – Ой, моє відерце тоне, – жалібно проквилила вона.

      Самійло миттю стрибнув у струмок і витяг дерев’яне цебро, наповнене водою. Підійшовши до дівчини, він поставив його на землю і привітався:

      – Добридень, красуне! Більше не кидай цебро у воду.

      Дівчина зиркнула на козака й потупила очі.

      – Дякую тобі, незнайомцю.

      – Мене звати Самійло, я козак. А як тебе звати?

      – Я Олена, мій батько – гончар Панас Байдак з Тернівки.

      – Панас Байдак? – перепитав Кошич. – Я бачив Байдака в хаті Сидора Вовка, коли ми поминали загиблого Якима.

      – О-о! Яким помер? Яке жахіття. Нехай його душа потрапить у рай. – Олена сплеснула руками й осінила себе хрестом.

      – Бог дав – Бог узяв, – скрушно мовив Кішка й змінив тему. – Ти чогось, Олено, далеко відійшла від Тернівки, не боїшся, що тебе вкрадуть.

      – Ще ніхто вкрасти не намагався, – усміхнулася дівчина. – А сюди мене мати посилає, у цьому струмку дуже смачна вода.

      – То я тебе проведу до села, – запропонував Самійло, підхоплюючи повні відра.

      – Добре, проведи, – Олена хитнула плечем.

      Кошич з Оленою пішли поруч мовчки. Кішка хотів сказати дівчині щось приємне, але не міг дібрати слів. Лише коли стало видно перші хати Тернівки, Самійло почав говорити.

      – Олено, чи казали тобі, яка ти вродлива? Ти мені дуже сподобалася.

      – У-ой! – дівчина глянула Кошичеві в очі й зашарілася. – Мені казали парубки такі слова, але це були пусті балачки.

      – А чи подобаюсь я тобі? – вів далі козак.

      – Можливо, подобаєшся, – тихо відповіла Олена, опускаючи очі. «Гарний козак, – думала про себе дівчина. – А ще мені подобається кучерявий Терешко та зеленоокий Андрій із сусіднього села».

      – А чи можу я заслати сватів до тебе? – з надією спитав Кішка, беручи дівчину за руку.

      – Можеш засилати. – Олена при цих словах підвела голову й пильно подивилася йому в очі.

      Самійло, почувши її відповідь, мало не підстрибнув від задоволення. «Яке щастя! Я любий Олені!» – буревієм пронеслися думки в козацькій голові. Нахилившись, Кошич обхопив дівчину за тонку талію і вже було хотів поцілувати її у вуста.

      – А-а-ха-ха! – дзвінко засміялася дівчина, поклавши маленький пальчик на губи козака. – Ач який спритний, щойно познайомилися, а ти вже обіймаєш і цілувати лізеш.

      – Ти така гарна, Олено, що я не можу себе стримати, – прошепотів