Мати все. Люко Дашвар

Стаса.

      – Дідько, Стасе! Штани зніми…

      Інка скептично зиркнула на малого:

      – Ти слова про любов знаєш чи тільки віршики про золоту осінь?

      – Знаю… – збентежено пробурмотів Стас.

      Інка упала на диван і наказала:

      – Тоді шепочи… «О моя солоденька… Моя крихітко… Моя любов…»

      Стас уперше вивільнив сперму не в кулак чи в рушник у ванній. У справжнє жіноче тіло. Думки складали протокол події… Ага! Так он воно як… Справді – солоденька… Крихітка… Божевілля, пристрасть, принада… Доступна, норовиста, принцеса і шльондра… Яка завгодно! Тільки не любов! Ні! Не любов.

      Любов – однокласниця Янка Бородіна. Розумна, вродлива, пихата і недосяжна. Коси ніколи не заплітала. Учителі обережно натякали її батькам, що у школі треба бути скромнішою, та Янка однаково ходила з розпущеним волоссям, а бути категоричними із заможними Бородіними у вчителів не виходило. Янка собі ціну знала. І Стас їй ціну розумів. Красивих і розумних – досхочу. Цілувалися під парканами, у кіно та на пляж разом бігали… А Янка – інша. Янка Бородіна ніколи на нього не гляне. Вона влітку до Європи їздить, а Стас – до бабці в село. У неї ланцюжок із білого золота і хрестик із діамантиками. Вона в оперу ходить. І до філармонії! Вона Роберта Бернса цитує… І про що після цього мріяти? А мріяв потайки тільки про Янку. Так мріяв, що й сам вірші на обкладинці зошита написав:

      «Я ніколи тебе не зґвалтую.

      Не тому, що не хочу тебе.

      А тому, що люблю тебе, Янко!

      І любов моя ніколи не помре!

      Щоб ти знала, моя королево,

      Я з тобою хочу поряд буть.

      Щоб ти просто зі мной розмовляла,

      А про свою ти Європу забудь!»

      Отак і мріялося. Не завалити на диван, як сусідську Інку, не цілуватись у шкільному туалеті, а просто щоби вона глянула на нього, іти поряд, слухати її, дивитися на неї і нічого не вимагати взамін. Ну, бодай попервах…

      Стас пригадав однокласницю, сентиментально всміхнувся… Дідько… Де вона тепер, Янка Бородіна?… Перша любов не забувається, кажуть.

      Вирішив ще поліграфнутися. Проковтнув другу чарчину. От дивно… Скільки жінок пройшло через його руки, а декілька – навіть у серці потопталися, та жодна не розбурхала його почуттів так, як Ліда…

      Тоді, чотири роки тому, він приїхав до звичайної районної поліклініки, бо один із його агентів дізнався, що в поліклініці закінчуються засоби гігієни, і Стас вирішив сам власноруч втюхати медикам прострочений санітарний гель для рук. Зайшов до приймальні головного лікаря і побачив тендітну чорноволосу дівчину у дорогій… дуже дорогій сукні. І надто стильних, щоби бути дешевими, черевичках. Вона стояла біля вікна, зосереджено гортала блокнот. А коли озирнулася… Стас раптом розгубився, ніби опинився в «тарілці» прибульців, із якими встановлювати контакт – те саме, що в долоні вирощувати кактус. Зніяковів: звідки вони беруться, такі жінки? І слова не вимовила, тільки глянула, а Стас уже розуміє – прірва. І все в тих очах можна прочитати без слів: вихована, освічена, розумна,