Канікули для Інформи. Олександр Есаулов

його милість пана Чипсета приведеш? Про Його Величність Сержа Першого я й мріяти не смію…

      – Обіцяти не можу, як же я за Чипсета обіцятиму? Але запрошення ваше передам обов'язково.

      – Ну що ж… Причина поважна. Фло, рибко моя, святковий обід скасовується. Збери нам з Дроником по бутерброду на дорогу й налий пляшечку шинушаси… А то, мабуть, байт Флетрон без цього зі мною і розмовляти не стане. Скаже, що я жмикрут, для колишнього байта ковток шинушаси пошкодував…

      Нашвидку зібравшись, Архіват з Дроником рушили до Персоналу. Дорогою Архіват невтомно розпитував про Його Величність Сержа Першого. Дроник відповідав, що знав. За розмовами вони й не помітили, як дісталися околиці селища, мети своєї короткої подорожі.

      Архіват, не стишуючи ходи, впевнено крокував неширокою чистою вулицею. Нарешті, зробивши кілька поворотів, вони підійшли до великого цегельного будинку під зеленим дахом. Від вулиці будинок відокремлював високий міцний паркан, зроблений з широких струганих дощок, ретельно пофарбованих у той же колір, що і дах.

      – Отут і мешкає мій колишній командир, байт Флетрон. Агов, Флете! Відчиняй, друзяко! – для годиться постукав корчмар у хвіртку.

      Відповіддю була повна тиша.

      Архіват заколотив уже сильніше.

      – Флетроне, старий вояко! Де тебе носить?

      За парканом самотньо та ліниво гавкнув пес. Архіват заколотив у хвіртку ногами. Пес подвоїв свої зусилля й гавкнув двічі. Зрештою глухо стукнули двері й незадоволений голос сонно запитав:

      – Хто там хоче по шиї? Невже не знаєте, що після обіду кожен поважний глюк мусить годинку-другу надавити на подушку? Ходять тут, ходять… – хтось, продовжуючи буркотіти, наближався до хвіртки. – Ось візьму зараз ратище та відходжу поперек спини… Стукуни нещасні… Зараз я вас…

      По той бік огорожі загриміли засувом, клацнув замок і дзвякнув ланцюжок.

      – Хто тут? Ну?.. – Пауза. – Архівате! Ах ти ж старий пеньок! Так це ти порушуєш мій пообідній сон? А я гадаю, хто тут гамір здійняв? Думаю, вріжу комусь зара по шиї… А це Архіват! Здорово, Скажений Пес! Здорово, друзяко! А хто це з тобою? Що за поросль молода? Чи не синок? Так ти, начебто, бобирем був? Хоча чого там, наша справа молодецька… Га, Архівате?

      На вигляд Флетрону можна було дати й п'ятдесят, і шістдесят, і сімдесят років – присадкуватий і кремезний, немов старий покручений дуб. Обличчя мав темне від засмаги, а рідке волосся, навпаки, вицвіло і тільки злегка прикривало лисину. Долоні в нього були м'ясисті, а пальці короткі й товсті, покриті непробивними мозолями. Коли Флетрон легесенько ляснув Дроника по плечі, той ойкнув і присів від одного дотику важкої могутньої долоні. Архіват щасливо посміхався, заплющивши очі. Що він згадував, слухаючи знайомий буркотливий голос? Свою молодість? Звуки щитів, що зіштовхуються в кривавій людській колотнечі, та гострий ляскіт шабельної січі? А може, радісний шум хмільних гулянок, коли ті, хто залишилися живими, раділи цьому під дзенькіт склянок, стукіт виделок і дзвінкий сміх молоденьких дівчаток-маркітанток? Хто його знає…

      – Ні,