Таємниця Великого Сканера. Олександр Есаулов

кубічний апарат, поряд з яким терпляче стовбичив той самий конвоїр, який зустрів їх біля залізних дверей.

      «Цікаво, – подумав Рикпет, – їх що, всього двоє?»

      Рикпета поставили перед блакитним екраном, який висів на стіні, а на лоб наклали два датчики на присосках. Від холодного дотику гуми Рикпет здригнувся.

      – Стояти сумирно, не смикатися! – наказав конвоїр.

      У вічі Рикпету вдарив сліпучий промінь, від несподіванки він здригнувся.

      – Я ж сказав не смикатися! Ще раз…

      Знову промінь ударив межи очі. Цього разу Рикпет витримав і не ворухнувся.

      – Добре, йди в сині двері.

      Рикпет слухняно пройшов у двері. Уздовж стіни без вікон тяглася довга вузька лава. Він знизав плечима, не розуміючи процедури, яку щойно пройшов, і сів на лаву. За кілька хвилин до нього приєдналася Шаната, а далі й Васла.

      – Це… як його… Дурнів знайшли… Ліхтариком ще світять!

      – Як вони можуть за допомогою світла визначити, заражені ми цими самими Х-вірусами чи ні? – невідомо в кого запитала Шаната.

      До кімнати ввійшов охоронець:

      – Ідіть за мною!

      Опиратися було безглуздо. Вся трійця покірно пішла за охоронцем. Вийшли надвір. Ба припікало, було близько полудня. Надворі на бранців чекало сіре закрите авто. Охоронець розчинив дверцята:

      – Вам сюди…

      Кабіна із заґратованими вікнами була просторою, мабуть, розраховувалася на значно більшу кількість глюків. Задирчав стартер, зашумів двигун, і машина рушила.

      Куди їх везли? І навіщо?

* * *

      – Пане професоре! Пане професоре! Прокиньтеся, будь ласка! Професор Сидиром перевернувся на інший бік і чітко вимовив:

      – Ні, шановні добродії, це тільки з одного боку… – та знову захропів.

      Флоппі Ді здивовано хлопала віями.

      – Пане професоре, а з іншого боку що? І боку чого? Та прокиньтеся ж ви нарешті! – Й вона щосили смикнула професора за плече.

      Професор перестав хропти й розплющив одне око.

      – А… Це ти, Флоппі… – він потрусив головою, відганяючи рештки сну, і нарешті до нього дійшло, хто стоїть перед ним. Він скрикнув і одразу затулив собі рота долонею, – Флоппі? Ти як сюди пройшла? А якби побачила охорона? Збожеволіла…

      – Тут збожеволієш… Інформа зникла.

      Розмовляли пошепки, хоча сусіди професора спали, наче вбиті. Ще б пак! Цілий день усі працювали понад силу на овочевому полі, ввечері отримували вбогу вечерю й напівголодні лягали спати. Всі так стомлювалися, що сили не було навіть, аби побалакати про щось. І так день у день: робота… робота… робота…

      Професора Сидирома, Флоппі Ді й принцесу Інформу було схоплено поліцейськими на одному з численних ринків міста. Підозри викликали їхні запитання, з яких одразу стало зрозуміло, що це – реаліти, й до того ж іще ненормальні. Хіба знайдеться нормальний цешеанець, який почне розпитувати про Директора планети Великого Сканера? Чи про Х-вірус? Смішно сказати! Хтось із пильних громадян одразу повідомив поліцію, що на ринку з'явилися дивні типи, які ставлять дуже