Таємниця Великого Сканера. Олександр Есаулов

послав сюди. І не тільки мене, і ось чому…

      І Дроник коротко розповів, хто він, звідки й чому тут з'явився.

      – І от, вийшли вони з поліційної ділянки зовсім іншими, – розповідав він про своїх друзів, – ми ж розраховували, що для людей із фізичного світу вірус не страшний, а виявилося, що помилялися…

      – Проклятий вірус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! – вигукнув Брейк.

      – А чому не хоче? – поцікавився Дроник.

      – Та як же чому? – у свою чергу здивувався Брейк. – Зараженими куди простіше керувати, ніж реалітами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нічого не вимагають! До того ж навіть при поганій роботі в країні ніхто голодний не ходить! Вони знають тільки Великого Сканера й готові за нього вмерти тому, що й не живуть зовсім! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це ні фантазії, ні бажання не вистачає! Їм би тільки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вірус як подарунок, а ти дивуєшся, чому він не хоче з ним боротися…

      Дроник згадав рекламу на вулицях.

      – А що таке гаплик?

      – Та гидота така, схожа на глину. Коли жуєш, то приємно, й настрій кращає, а коли Ба зійде, то почуваєшся так, немов тебе цілу ніч кийками молотили.

      – Навіщо ж тоді його жувати?

      – У тім-то й річ! Від виробництва й торгівлі гапликом Сканер отримує величезні прибутки, тому всі розмови про шкідливість гаплика невигідні для Сканера, а значить – злочинні. А те, що він дуже шкідливий для здоров'я, можеш не сумніватися! А тут іще цей вірус!

      Учені в білих халатах під час усієї Брейкової оповіді кивали головами: правда, все правда…

      – Я не здивуюся, – провадив тим часом Брейк, – якщо в дільниці їх спеціально заразили цією гидотою!

      – Дуже схоже на правду, – погодився Дроник.

      – Ти все добре сказав, – Брейк посміхнувся, – але нічого не довів. Слова, це, розумієш, тільки слова…

      – Нема питань! – сказав Дроник і зник.

      Розділ 5

      Поліцейські завели Рикпета, Шанату й Васлу до невеличкої кімнати з перегородкою, за якою сидів офіцер з погонами. Він відірвався від прошнурованої книги, в яку щось записував, і запитливо глянув на конвой.

      – Реаліти, – доповів той, – зчинили бешкет на базарі, обдурили торгівку, порушували громадський порядок.

      Офіцер схвально кивнув головою, підняв слухавку, натиснув клавішу й шанобливо мовив:

      – Пане Джойст? Є клієнти для вас. Слухаюся, пане Джойст… Неодмінно, пане Джойст… Про що мова, пане Джойст…

      Офіцер підкреслено шанобливо, ніби співрозмовник міг його бачити, поклав слухавку.

      – До особливого відділу їх, до пана Джойста, – наказав він.

      Бранців повели сірим коридором, який закінчився міцними металевими дверима.

      – Рику, мені страшно… – прошепотіла Шаната.

      – Припинити розмови! – гримнув конвойний і замахнувся автоматом. Шаната здригнулася й відсахнулась.

      – Ти… це… як його… виродок! – заступився за Шанату Васла, за що відразу отримав прикладом