Ворог народу. Генрик Ибсен

Авжеж. Ну й що?

      Лікар Стокман. Цю водолікарню називають головною артерією міста, його життєвим нервом, і біс його знає, як ще.

      Білінг. Тріпотливим серцем міста, в урочисту хвилину дозволив я собі…

      Лікар Стокман. Авжеж, і ще всяково. А чи знаєте ви, що направду являє собою ця величезна, розкішна, розхвалена лікарня, що коштувала таку силу грошей, – чи ви не знаєте?

      Говстад. Ні, що ж вона таке?

      Фру Стокман. Що ж вона?

      Лікар Стокман. Увесь курорт – одна зачумлена яма.

      Петра. Тату!

      Фру Стокман(одночасно). Наш курорт?

      Говстад. Але, пане лікарю…

      Білінг. Зовсім неймовірно!

      Лікар Стокман. Водолікарня – це потинькована, отруйна гробниця, кажу я. Дуже небезпечна для здоров’я. Уся гидота з млина, ця смердюча мерзота, просякає у воду, що йде по водогінних трубах до будівлі, де п’ють цю воду. Те саме отруйне кляте багно просякає і в море.

      Капітан Горстер. Там, де морські купальні?

      Лікар Стокман. Еге, саме там!

      Говстад. Але звідки ви це все знаєте, що говорите з такою певністю, пане лікарю?

      Лікар Стокман. Я дослідив усі умови так старанно й так совісно, як тільки можна собі уявити. У мене давно вже зароїлись такі підозріння. Торік у нас були з’явились надзвичайні хвороби серед курортників – і тиф, і гастрит.

      Фру Стокман. Так, так, були й такі.

      Лікар Стокман. Ми тоді думали, що гості привезли з собою заразу. Але потім, зимою, я прийшов до іншої думки й заходився досліджувати воду, скільки це було можливо.

      Фру Стокман. То ось над чим ти так працював!

      Лікар Стокман. Еге, можу сказати, Катрін, що я справді попрацював таки. Але мені бракувало потрібного приладдя, і я послав зразки і питної, і морської води до університету, щоб мати хімічний аналіз.

      Говстад. І оце ви його отримали?

      Лікар Стокман(показує лист). Ось він. Констатовано присутність у воді гнилявих речовин і бактерій у величезній кількості. Вона абсолютно шкодить на здоров’ю і якщо всередину вживати, і зовні.

      Фру Стокман. Яке щастя, що ти вчасно дійшов цього!

      Лікар Стокман. Еге, ти цілком справедливо це можеш сказати.

      Говстад. Що ж ви тепер маєте робити, пане лікарю?

      Лікар Стокман. Рятувати, видима річ.

      Говстад. То це ще можливо?

      Лікар Стокман. Треба. А ні – то водолікарня не буде працювати й загине. Але боятися цього немає потреби. Для мене цілком ясно, що треба зробити.

      Фру Стокман. Любий Томасе, і ти все це таїв від нас?

      Лікар Стокман. А то як же? Бігти містом і всім розголошувати про те, чого я й сам ще не був певен? Дуже дякую. Я не божевільний.

      Фру Стокман. Але навіть нам тут удома…

      Лікар Стокман. Ні одній живій душі. Завтра вже можеш забігти до борсука…

      Фру Стокман. Ну, Томасе…

      Лікар Стокман. Добре, добре… нехай буде – до дідуня. Тепер старий матиме з чого дивуватися. Він думає, що в мене з головою не все гаразд. Та й не один він