Ворог народу. Генрик Ибсен

домі, принаймні…

      Фру Стокман. Але, милий брате…

      Говстад. Як може пан бурмістр?..

      Фру Стокман. Ходіть но попоїжте чого-небудь, пане Говстаде, а тим часом і мій чоловік надійде.

      Говстад. Дякую. Хіба маленький шматочок. (Іде до їдальні).

      Бурмістр. Дивна річ!.. Ці люди з селян ніяк не можуть позбутись своєї нетактовності.

      Фру Стокман. Ну, чи варто звертати на це увагу? Хіба ви не можете поділити з Томасом цю честь по-братерському.

      Бурмістр. Здавалось би, що так, але видимо не кожен погоджується на це.

      Фру Стокман. Ну, що там казати? Ви з Томасом надзвичайно сходитесь у всьому. (Прислухається). А ось і він. (Іде й відчиняє двері до передпокою).

      Лікар Стокман(зі сміхом і галасом). Дивись, ось тобі гість, Катрін. Хіба не приємно? Ну? Прошу, капітане Горстер, вішайте своє пальто. Що? Без пальта?.. Так?.. Подумай, Катрін, я забрав його на вулиці… йти не хотів.

      Горстер заходить і вітається з господинею.

      Лікар Стокман(на порозі). Заходьте ж, хлопці. Що ти думаєш? Знову голодні. Ходіть сюди, капітане Горстере, покуштуйте зараз ростбіфа… (Тягне Горстера до їдальні. Ейліф і Мартен ідуть також туди).

      Фру Стокман. Томасе, чи ж ти не бачиш?

      Лікар Стокман(обертається на порозі). А, це ти, Петере! (Підходить і простягає йому руку). Дуже, дуже приємно!

      Бурмістр. На жаль, мені треба за хвилину йти…

      Лікар Стокман. Дурниці. Зараз подадуть на стіл пунш. Ти не забула за пунш, Катрін?

      Фру Стокман. Ну, звісно, ні. Вода вже й кипить. (Виходить до їдальні).

      Бурмістр. І пунш також?

      Лікар Стокман. Ти тільки сідай, і тоді побачиш, як у нас буде добре.

      Бурмістр. Дякую. Я ніколи не беру участи ні в яких бенкетах із пуншем.

      Лікар Стокман. Та це ж зовсім і не бенкет.

      Бурмістр. Мені здається, проте… (Дивиться у їдальню). Навіть дивно, як вони можуть проглинути стільки їжі.

      Лікар Стокман(потирає руки). Так, а хіба не втішно дивитись, як молодь їсть! У них завжди апетит. Та воно й повинно так бути, їм треба їсти, треба вбиватися в силу. Адже це вони повинні будуть підбивати запарку майбутнього, Петере.

      Бурмістр. А дозволь тебе запитати, що це їм доведеться підбивати, як ти висловлюєшся?

      Лікар Стокман. Ну, про це ти дізнаєшся від молоді… коли прийде час. Ми вже цього, звичайно, не побачимо. Двоє таких старих чиряків, як ми з тобою…

      Бурмістр. Ну, ну!.. Занадто вже образлива назва…

      Лікар Стокман. А ти, Петере, не розумій усього буквально. Повинен тобі сказати, що на душі мені так приємно, так радісно! Серед цього життя, що пускає нові паростки, я почуваю себе невимовно щасливим. Чудові часи, коли ми живем! Навколо нас здіймається неначе новий світ!

      Бурмістр. Невже тобі так справді здається?

      Лікар Стокман. Ти, звісно, не можеш бачити всього так ясно, як я, ти ціле своє життя прожив тут, через те й вражіння в тебе слабше. А я перебув усі ці довгі роки на півночі, у своєму глухому кутку, де я майже не бачив