Лети або тремти. Рэй Брэдбери

божевільний акробат, у кутку, її набряклий живіт мав колоті рани від багнетів; він знову роздувся, а скручені кінцівки напухли, як гілки. Шар шкіри, в якому був пігмент, обліз майже всюди, крім обличчя, чистого і невинного, мов у херувимчиків на небесах.

      Це личко справді все перекреслило, завдало мені непідробного болю. Її миле личко.

      Моя рука аж побіліла, притиснута до краю труни, але я не наважувався прибрати її. Щось застрягло у мене в горлі, і я з зусиллям проковтнув клубок.

      Самотня муха, жирна й блискуча, виповзла з мішка й ледаче полетіла до Гедлі. Він повільно підняв ногу і згрупувався, наче збирався відбити удар. Дивився, як муха злетіла й незграбно стала рухатись у повітрі. Потім Гедлі зруйнував застиглу мить: зробив крок назад, змахнув руками й упіймав муху, – я почув, як ляснули його долоні, а з рота вирвався нудотний звук.

      Коли я підвівся, у скронях гупало, ноги підкошувались. Я схопився за сусідню труну, горло наповнилося чимось прогірклим.

      – Зачини її, – наказав Гедлі так, наче говорив із набитим ротом. – Зачини.

      Руки в мене були як гумові. Опанувавши себе, я підняв ногу і копнув кришку. Вона гупнула, наче артилерійський набій. Вуха заклало, як буває під час різкого зниження.

      Гедлі вперся руками в стегна, опустив голову і глибоко дихав ротом.

      – Господи Ісусе, – прохрипів він.

      Я помітив якийсь рух. Біля ряду трун стояла Пембрі, її обличчя скривилося від роздратованої огиди.

      – Що… це… за… сморід?

      – Усе гаразд. – Я виявив, що одна рука мене слухається, і спробував недбало відмахнутися. – Знайшли проблему. Довелося відкрити одну труну. Повертайтеся на місце.

      Пембрі обійняла себе руками й рушила до свого крісла.

      Зробивши ще кілька глибоких подихів, я виявив, що сморід розвіявся достатньо, аби можна було братися до роботи.

      – Нам потрібно зафіксувати її, – сказав я Гедлі.

      Він відірвав погляд від підлоги, і я побачив, що його очі перетворилися на щілинки. Руки стиснулися в кулаки, а широкі плечі розлючено випросталися. У кутиках інженерових очей блищали сльози. Він не промовив жодного слова.

      Коли я замкнув засуви, труна знову перетворилася на вантаж. Ми повернули її на місце. За кілька хвилин інші труни знову вишикувалися вежею, фіксувальні паски опинилися на своїх місцях, вантажна сітка була опущена й надійно закріплена.

      Гедлі зачекав, поки я впораюсь із роботою, і пішов уперед разом зі мною.

      – Я скажу командирові, що ви вирішили проблему, – сказав він, – можна знову набирати швидкість.

      Я кивнув.

      – І ще дещо, – додав він. – Якщо побачите ту муху, вбийте її.

      – А хіба ви не…

      – Ні.

      Я не знав, що ще сказати, тому відповів просто:

      – Так, сер.

      Пембрі сиділа на своєму місці, задерши лице догори, й удавала, наче спить. Ернандес застиг виструнчившись, із напівопущеними повіками. Жестом він попросив мене підійти