Лети або тремти. Рэй Брэдбери

на мене. – У вас є діти? – запитав.

      – Ні, – відповів я.

      – Моїй доньці, – повів він далі, – півтора рочка. А синові – три місяці. З ними слід поводитись обережно, терпляче. Моїй дружині чудово це вдається, розумієте? – Я вперше помітив піт у нього на чолі й руках. – Але я теж непогано даю з ними раду, тобто, щиро кажучи, не знаю, що за фігню я роблю, але я б ніколи їм не нашкодив. Я беру їх на руки і співаю їм, а якщо хтось інший спробує нашкодити їм… – Він схопив мене за руку, яка щойно торкалася його. – Хто може дати власній дитині отруту?

      – Ви в цьому не винні, – заспокоїв його я.

      – Вони не знали, що це була отрута. І досі не знають. – Він притягнув мене ближче і сказав, дивлячись простісінько у вічі: – Я чув, як вони співають.

      Щоб я здох, якщо від його слів у мене мороз не пішов поза шкірою.

      – Я піду і все перевірю, – пообіцяв я, схопив зі стіни ліхтарик і рушив центральним проходом.

      У мене була практична причина перевірити весь цей галас. Як майстер вантажно-розвантажувальних робіт, я знав, що незвичні звуки обіцяють неприємності. Колись чув історію про те, як екіпажу здавалося, що десь у вантажному відсіку нявчить кіт. Майстер не зміг його знайти, але вирішив, що той сам покажеться, коли вони розвантажуватимуться. Виявилося, що «нявчало» ослаблене кріплення, яке зігнулося, щойно колеса торкнулися посадкової смуги, вивільнило три тони вибухонебезпечних артилерійських запасів і зробило посадку надзвичайно цікавою. Дивні звуки означають проблеми, і я не був таким дурнем, аби не зважати на них.

      Я перевірив усі кріплення й сітки, а обійшовши їх, зупинявся і прислухався, подивився, чи нема слідів совання, чи з пасків не стирчать нитки, чи не впадає в очі щось незвичне. Обійшов усе з одного боку, потім із другого, перевірив навіть вантажні двері. Нічого. Усе було надійно, усе, як завжди в мене, якнайкраще.

      Я пішов проходом до своїх пасажирів. Ернандес плакав, ховаючи обличчя в долонях. Пембрі гладила його спину однією рукою, сидячи поруч, як робила колись моя мама.

      – Усе чисто, Ернандесе. – Я повісив ліхтарик на місце на стіні.

      – Дякую, – озвалася замість нього Пембрі, а потім сказала мені: – Я дала йому валіум, зараз заспокоїться.

      – Просто перевірка безпеки, – повідомив їй я. – А зараз вам обом слід відпочити.

      Повернувшись до свого ліжка, я знайшов там Гедлі, другого бортінженера, тож сам ліг на нижнє, але не зміг одразу заснути. Намагався не думати про те, чому труни опинилися саме в моїй пташці.

      «Вантаж» – це евфемізм. Ти пакував усе, від плазми крові до потужної вибухівки, лімузинів таємних служб і золотих злитків; транспортував їх, тому що це твоя робота й годі; ти робив усе можливе, аби пришвидшити її.

      «Просто вантаж», – подумав я. Але цілі родини, що наклали на себе руки… Я був радий забрати їх із пекла джунглів і повернути додому, до рідних. Однак медики, котрі прибули туди першими, весь цей народ на землі, навіть мій екіпаж – усі ми з’явилися надто пізно, аби допомогти їм ще чимось. Я абстрактно,