Лети або тремти. Рэй Брэдбери

я не хотів бачити, але це щось прагнуло вибратися на волю.

      Його змінив інший звук, наче хтось віддирав планшет від металевої рами мого ліжка в помешканні для екіпажу. Я розплющив очі. Якийсь пілот – зважаючи на його спітнілий комірець, новачок – стояв наді мною, тримаючи між нами планшет і намагаючись збагнути, чи я, бува, не з тих, хто готовий відірвати йому голову за те, що він робить свою роботу.

      – Техніку-сержанте Девіс, – звернувся до мене він, – вас негайно чекають на стоянці.

      Я сів і потягнувся. Він подав мені планшет з причепленою вантажною декларацією: розібраний HU-53 з екіпажем, механіками, медперсоналом прямує до… щось новеньке.

      – Аеропорт Тімері?

      – Це в передмісті Джорджтауна в Ґаяні. – Коли я подивився на бланк, він повів далі: – Колишня британська колонія. Тімері колись називався База військово-повітряних сил Аткінсон.

      – Що за місія?

      – Щось типу масової медичної евакуації експатів з якогось Джонстауна.

      Американці в халепі. Більшу частину своєї кар’єри у ВПС я витратив на порятунок американців з халеп. Щиро кажучи, рятувати американців з халепи в біса приємніше, ніж тягати шини для джипів. Я подякував йому й поспіхом натягнув чистий літальний костюм.

      Я сподівався вчергове провести День Подяки в Панамі на Базі військово-повітряних сил Говард – тридцять градусів, фарширована індичка з їдальні, американський футбол на армійському радіо і достатньо часу між рейсами, щоб подобрішати й набратися. Рейс із Філіппін сюди минув легко, пасажирів і вантаж уже випустили й відпустили. А тепер це.

      Працюючи майстром вантажно-розвантажувальних робіт, звикаєш до уривчастого сну. C-141 «Старліфтер» був найбільшим транспортно-вантажним носієм на службі командування Військово-повітряних сил, здатним підняти понад 30 тонн вантажу або двісті озброєних бійців та віднести їх у будь-яку точку планети. Завдовжки з половину футбольного поля, з високою посадкою та стрілоподібними крилами, що якось по-кажанячому звисали над гудроном, із задертим Т-подібним хвостом, опускними дверима і вбудованою вантажною рампою, «старліфтер» не мав конкурентів у перевезенні вантажів. Я був почасти стюардом, почасти вантажником: завдання майстра вантажно-розвантажувальних робіт – якомога ретельніше й безпечніше все запакувати.

      Коли весь вантаж підняли на борт, а відомості про центрування і вагу були заповнені, той самий пілот знайшов мене знову; я лаявся на панамський наземний персонал, який залишив на корпусі літака подряпину.

      – Сержанте Девіс! Плани змінилися, – повідомив він, перекрикуючи завивання автонавантажувача, і простягнув мені нову вантажну декларацію.

      – Більше пасажирів?

      – Нові пасажири. Медики залишаються тут. – Він пробурмотів щось незрозуміле про зміну завдання.

      – Хто ці люди?

      Я знову нашорошив вуха, щоб почути, що він каже. А може, почув правильно, але, відчуваючи, як скрутило нутрощі, хотів, аби він повторив