Лети або тремти. Рэй Брэдбери

на вікно.

      – Ні, ні, не дивіться, – наказав він їй. – Зараз його там немає. – Вілсон волого відкашлявся. – Він відстрибує щоразу, коли ви приходите.

      Збагнувши, що вона, напевно, думає, він відчув різкий напад нудоти. А збагнувши, що подумав би він сам, якби хтось розповів йому таку історію, Вілсон відчув, як йому паморочиться в голові, і подумав: «Я втрачаю глузд!»

      – Суть у тому, – сказав він, відганяючи цю думку, – що, якщо я нічого не вигадую, літак у небезпеці.

      – Так, – озвалася дівчина.

      – Я знаю, – мовив Вілсон, – ви вважаєте, наче я несповна розуму.

      – Звичайно, ні, – заперечила стюардеса.

      – Я прошу лише одного, – сказав він, змагаючись зі злістю, що здіймалася всередині, – перекажіть мої слова пілотам. Попросіть їх не зводити очей із крил. Якщо вони нічого не побачать, усе гаразд. Але якщо побачать…

      Стюардеса тихенько сиділа, дивлячись на нього. Руки Вілсона стиснулися в кулаки, що тремтіли, лежачи на колінах.

      – Гаразд? – перепитав він.

      Дівчина звелася на ноги.

      – Перекажу, – пообіцяла вона.

      Відвернувшись, стюардеса пішла вздовж проходу, рухаючись, як здалося Вілсону, силувано і водночас занадто швидко як для нормальної ходи й занадто стримано, аби переконати його, що вона не тікає. Чоловік знову визирнув у вікно на крило і відчув, як стискається шлунок.

      Потвора рвучко з’явилася знову, приземлившись на крило, наче неоковирний танцівник балету. Вілсон дивився, як чоловік знову взявся до роботи, охопивши корпус двигуна товстими голими ногами та скубаючи пластини.

      «А що саме мене так непокоїть?» – подумав Вілсон. Нещасне створіння не зможе зірвати заклепки нігтями. І не має значення, чи побачать його пілоти, якщо говорити про безпеку літака. А от щодо його власних, особистих причин…

      Саме цієї миті чоловік відірвав один край пластини.

      Вілсон задихнувся.

      – Сюди, негайно! – крикнув він, помічаючи, що попереду з дверей кабіни вийшли стюардеса й пілот.

      Пілот глянув на Вілсона, рвучко протиснувся повз стюардесу й кинувся проходом.

      – Не баріться! – гукнув Вілсон. Він визирнув в ілюмінатор саме вчасно, щоб побачити, як чоловік стрибнув угору. Тепер це не мало значення. У Вілсона були докази.

      – Що відбувається? – запитав пілот захекано, зупинившись біля його крісла.

      – Він відірвав одну з пластин двигуна! – повідомив Вілсон тремким голосом.

      – Він що?

      – Чоловік зовні! – пояснив Вілсон. – Я кажу вам, що він…

      – Містере Вілсон, розмовляйте тихіше! – наказав пілот.

      У Вілсона відвисла щелепа.

      – Я не знаю, що там відбувається, – сказав пілот, – але…

      – Ви подивитеся?! – крикнув Вілсон.

      – Містере Вілсон, я вас попереджаю…

      – Заради Бога! – Вілсон швидко ковтнув, намагаючись опанувати сліпучу лють. Він різко відкинувся в кріслі й тицьнув у вікно тремкою рукою. – Заради Бога, подивіться, – попросив він.

      Схвильовано