Лети або тремти. Рэй Брэдбери

повернувся праворуч і спробував підлаштуватися під поривчасті рухи літака. Найважливіше зараз – забути про все. Він не мусить нічого детально обмірковувати. Несподівано чоловік помітив усмішку в себе на вустах. Принаймні ніхто не міг звинуватити його в занадто приземлених галюцинаціях. Якщо вже марити, то по-королівськи. Голий чоловік, що повзе крилом «DC-7» на висоті шість тисяч метрів, – гідна найшляхетнішого божевільного фантазія.

      Жарт швидко втратив привабливість. Вілсон заспокоївся. Побачене було таким чітким, таким живим. Хіба ж очі могли уздріти такий образ, якщо його не існувало? Хіба те, що було у нього в мозку, могло змусити зір побачити оману? Він не був напідпитку чи очманілий, та й образ не був безформним і туманним. Це була чітка тримірна постать, нічим не гірша за речі, які він бачив і точно вважав реальними. Оце його найбільше й лякало. Він подивився на крило і…

      Вілсон імпульсивно відсмикнув завісу.

      Й одразу втратив упевненість, що переживе це. Здавалося, наче весь уміст його грудей і шлунка шалено роздувся, проштовхуючи надлишкову масу в горло і голову, заважаючи дихати, вичавлюючи очі. Паралізований, Вілсон застиг, а серце, ув’язнене в тій набряклій масі, несамовито калатало, погрожуючи розірватися.

      За кілька сантиметрів від нього за товстим шматком скла на Вілсона витріщався чоловік.

      Обличчя в нього було жахливо зле, нелюдське обличчя. Шкіра замурзана, груба й у великих порах; ніс – невелика грудка незрозумілого кольору; губи деформовані, потріскані, розсунуті зубами фантастичної величини й покрученості; маленькі очиці були глибоко посаджені і не кліпали. Чоловік був увесь вкритий сплутаним кошлатим волоссям; з носа, схожого на пташиний дзьоб між щоками, і з вух теж стирчали пухнасті зарості.

      Розбитий, Вілсон сидів у кріслі, не в змозі поворухнутися. Час зупинився і втратив сенс. Організм втратив здатність функціонувати й аналізувати. Все вкрилося кригою шоку. Лиш серце продовжувало битися – самотнє божевільне гупання в темряві. Вілсон навіть кліпнути не міг. Не дихаючи, він отупіло витріщався на створіння відсутнім поглядом.

      А тоді рвучко заплющив очі, і свідомість, позбувшись страшного видовища, вирвалася на волю. «Його там немає», – подумав чоловік. Він стиснув зуби, ніздрі затремтіли. Його там немає, просто немає.

      Вчепившись у бильця крісла пальцями з побілілими кісточками, Вілсон напружився. Там, за вікном, немає жодного чоловіка, переконував він себе. Годі й уявити, що за вікном по крилу повзе чоловік, дивлячись простісінько на нього.

      Він розплющив очі…

      …і втиснувся в крісло, задихнувшись від страху. Чоловік не лише був там, а ще й шкірився. Вілсон стиснув пальці в кулак і вп’явся нігтями в долоні, аж доки спалахнув біль. Він продовжував тиснути, щоб не залишилося жодних сумнівів, що його мозок абсолютно притомний.

      Після цього тремкими й заціпенілими руками Вілсон повільно потягнувся до кнопки виклику стюардеси. Він не повторить знову ту саму помилку: не кричатиме, не зіпнеться на ноги, не змусить те створіння