Лети або тремти. Рэй Брэдбери

смертельної оболонки мчу крізь полярну ніч до…»

      Вілсон зіщулився, коли блискавка освітила небо, заливаючи крило фальшивим денним світлом. Чоловік проковтнув клубок у горлі. Невже розпочинається гроза? Думка про дощ і поривчастий вітер на літаку, схожому на скіпку в небесному морі, була неприємною. Літун із Вілсона був кепський. Від надмірного руху його завжди нудило. Може, йому про всяк випадок слід прийняти ще кілька пігулок дименгідринату? І, звичайно, він сидів біля аварійного виходу. Він подумав, що той може випадково відчинитися, повітря висмокче його з літака, і він із криком упаде.

      Вілсон кліпнув і похитав головою. У потилиці щось ледь помітно посмикувалося, чоловік посунувся ближче до вікна і визирнув у нього. Зіщулився і нерухомо застиг. Він міг присягнутися…

      Несподівано шлунок скрутила жорстока судома, і Вілсон напружив очі. Крилом щось скрадалося.

      Чоловік відчув раптовий напад нудоти. Любий Боже, невже якийсь пес чи кіт заліз на літак перед зльотом і якось спромігся втриматись? Від цієї думки нудило ще дужче. Нещасна тварина, мабуть, збожеволіла від жаху. Але як їй вдалося за щось зачепитися на гладенькій поверхні, яку шмагав вітер? Це вочевидь неможливо. Напевно, це просто пташка або…

      Спалахнула блискавка, і Вілсон побачив, що то людина.

      Він не міг поворухнутися. Закам’янівши, спостерігав, як повзе крилом чорна постать. Неможливо. Десь у глибинах шоку озвався внутрішній голос, але Вілсон його не слухав. Він не помічав нічого, крім несамовитих ударів серця, від яких мало не розривався м’яз, і чоловіка за вікном.

      Аж раптом, наче на нього вилили відро крижаної води, організм відреагував; свідомість вистрибнула з укриття пояснень. З якихось незрозумілих причин механік піднявся разом із літаком і зміг утриматись на крилі, хай навіть вітер зірвав із нього одяг, а повітря таке розріджене і крижане.

      Вілсон не дав собі часу на спростування. Підскочивши на ноги, він гукнув:

      – Стюардесо! Стюардесо!

      Голос дзвінко і лунко розлетівся салоном. Він натиснув кнопку виклику тремким пальцем.

      – Стюардесо!

      Дівчина бігла до нього проходом із напруженим обличчям. Побачивши вираз його власного лиця, вона застигла.

      – За бортом людина! Людина! – закричав Вілсон.

      – Що? – Шкіра напнулася на її щоках і навколо очей.

      – Подивіться, подивіться! – Рука тремтіла, Вілсон відкинувся у кріслі й тицьнув у вікно. – Він повзе…

      Слова увірвав задушливий хрип у горлі. На крилі нічого не було.

      Вілсон сидів і тремтів. Перш ніж розвернутися, він якусь мить дивився на віддзеркалення стюардеси у вікні. На її обличчі застиг відсутній вираз.

      Кінець кінцем він повернувся і подивився на неї. Побачив, як розтулилися червоні губи, наче вона збиралася озватись, але дівчина нічого не сказала, тільки стиснула їх і ковтнула. На обличчі розтяглася фальшива усмішка.

      – Перепрошую, –