Восьма жертва. Дарина Гнатко

поряд пана Олексія Васильовича й навіть очі заплющила від сорому, коли пани та панії глузливо й образливо засміялися над тим, як пан Власович назвав її панею й виявив бажання танцювати з нею. Не бажала навіть куцого позирку кинути довкруж, хоча на собі й відчувала скільки вже тих поглядів клятих.

      А як же жалкувала вона тепер, що послухалася була Уляни й залишилася в панському садку до пізнього вечора.

      Граф Смотрицький на честь свого весілля наказав влаштувати святкування й для своїх кріпаків, для яких у садку панському та край нього було наставлено столів з пригощанням, щоби кожний закуштував смачного за здоров’я пана свого та молодої панії. Там і музики з села були присутні, й кріпаки, вільні на честь весілля від роботи в полі у той день, хоч на короткий час забули своє геть безрадісне життя й раділи та веселилися так, мов один цей день і мали вони лише прожити. Й видавалося, що одна тільки Ярина й не забувала нічого. Невеселою, геть невеселою йшла вона на те святкування, вбрана в щонайкраще своє зодягання – гарну, ще материнської молодості спідницю темно-червону картату, в сорочку єдину білу, вишиту маками червоними, та керсетку жовтогарячу. Й у косу її Уляна стрічок, мов річок полум’яних, навплітала, а потім ще й квітами прикрасила волосся темне, й застрибала поряд, обійняла за плечі.

      – Яка ж ти, сестро, гарна зараз!

      Ярина важко зітхнула.

      – Й що з того? Кому я потрібна, навіть і така гарна?

      Уляна лукавенько усміхнулася.

      – А Мишку Золотаренку?

      Ярина нахмурила чоло. Золотаренки вважалися на селі чи не найзаможнішою родиною, мати-козачка Мишка, коли виходила заміж за дядька Золотаренка, чималий посаг з собою принесла, й худобини нагоновили на бідне дворище нареченого такої, що не було куди й подіти. Й зараз – дарма, що були кріпаками, – Золотаренки жили досить-таки заможно. В хлівинцях у них рохкали вгодовані свині, на полі випасалося з десяток корів із волами, а вже птиці мали, що ті тобі пани. Виростили й випестили одного лише сина – високого й білявого Мишка, за котрим зітхалися важко чимало дівчат на селі, й чимало господинь мріяло віддати свою доню та в багатий двір Золотаренків, щоби бідності та злиднів у житті не зазнавала, в такому вже достатку жила.

      А Мишко вподобував Ярину.

      Раденчиха, коли дізналася про таку справу, то всі вуха вже проторочила Ярині описами того, якою щасливою вона буде, коли не проґавить такого парубка, як Мишко.

      – Послухай уже, дочко, матері своєї, – чи не кожного буває вечора заводила Марія Раденчиха, упоравшись та готуючись до сну. – Ти ж за Мишком цим будеш, як у Господа Бога за пазухою. Він же одинак у батьків, і яка там Килина не є, як носа свого не задирає, а ти ж теж з козацького роду, як і її Мишко. Й то нічого, що ми бідніші від них. Коли Мишко наполягатиметься, то поступиться та відьма рудочола, нікуди не подінеться… Й подохне ж то колись, не вічно буде та земельку святу товкти, а ти господинею такого дворища, доню, заробишся, хоч старість мою порадуєш. Уляна ж геть пропаща, й кому вона, покритка ця,