Восьма жертва. Дарина Гнатко

в усім зізналася й отримала благословення від татуся на шлюб із кріпаком. Побралися ми з твоїм батьком, і спершу жила я з ним, мов у раю, народила Миколу та Василя, й поступово якось за клопотами та життям важким втрачати почала в серці своїм кохання до нього шалене, котре відчувала відразу. А зараз узагалі що полишилося мені від почуття того – глухе роздратування від життя, прожитого важко та наче марно…

      Ярина тільки мовчки дивилася на матір, бачила втому та гнівливе невдоволення в її очах, сліди того на лиці її, до часу постарілому, й сама не знала, що ж робити їй… Якось і шкода було би втратити такого ото гарного парубка, з добрим відкритим серцем, а з іншого ж боку, серцю дівочому, нехай дещо й нерозумному, так уже кортілося звідати кохання, й щоб там мати не казала про те, як швидко зниклося її власне кохання до батька, та Ярина чомусь певна була в тім, що коли б вона вже покохала, то ніякі труднощі, ніяка бідність не змогла б витруїти з її серця того заповітного почуття. Та кохання вперто відмовлялося оселятися там – і як уже Мишко не кохав її, як не обходжував, а вона все полишалася до нього байдужою й з острахом чекала того дня, коли тітка Килина, що омріяла для сина більш гідну та заможну невістку, поступиться зрештою впертим наполяганням сина й у хату Раденків постукаються свати від Мишка Золотаренка.

      На святкування весілля панського йшла Ярина геть невеселою. Що за сестру вболівала, а що передчуття мала на серці незрозуміле, й знала, що зустріне там Мишка, котрий буде весь вечір витріщатися на неї з захопленням та надією. Та й на лицях багатьох кріпаків можна було помітити втому, а ще страх, що гулявся селом, мов той вільний вітер, – вбивство Наталки Кодрівни геть-таки настрашило людей, вони заворушилися й зашепотілися, і тільки й розмов тепер було селом про те, хто ж воно ріже дівчат – жорстоко й безжально, й усе частіш луналися слова об тім, що то все ж таки солдати.

      – Москалі, москалі нищать наших дівчат!

      – А покриток вони скільки полишають!

      – І дівчат вони порізали!

      Сторожко заробилося вечорами виходити – як тільки сонце закотиться за Пивиху, так на селі й жодної дівки та молодиці й не взрієш, ховаються за тинами та ворітьми власних дворищ, за широкими спинами батьків, братів та чоловіків. Ярина теж остерігалася тепер із заходом сонця ходити вулицею.

      Поступово люди на святкуванні наче забулися про негаразди й страх від тих дивних убивств. Куштували смачні наїдки з панського столу, хмелілися від вина та наливанок з панських погребів, і навіть Маруся Раденчиха, набравшись смачного панського вина, якось наче подобрішала лицем. Ось тільки Ярина, ледь пригубивши густої вишневої наливанки, полишалася напруженою, радощі ніяк не могли пробитися до серця її, й тільки передчуття того, що мало трапитися щось, ятрило душу. Й Мишко, як він не намагався, а все не міг розвеселити Ярину. Аж ось він, одягнений у вишиту білу сорочку та вершкового кольору свитку, вилискуючи усміхом та закоханими блакитними очима, видобув десь для Ярини крихітних, вмазаних