Восьма жертва. Дарина Гнатко

його любим своїм. Стрімко і роздратовано озирнулася й дещо розгублено закліпалася гарними блакитними очима, взрівши перед собою пані вже досить поважного віку, одягнену в розкішну шовкову сукню брунатного кольору, з медяно-золотавим волоссям, що було розділено на проділ й вкладено в мудру зачіску з двома товстими косами, й очі… Вражали особливо очі.

      Сині й гарні очі, подібні до очей незнайомця.

      – Мамо!

      Пані велично зійшлася сходинками з ґанку, простягнула руки вперед, майже відразу потонувши в обіймах незнайомця, й Владислава від полегшення навіть задихала нерівно.

      Ця пані є його матір’ю.

      Матір’ю!

      Пані тим часом обернулася до неї з усмішкою.

      – Бачу, Альошо, ти вже познайомився з графинею.

      В синіх очах промайнулася розгубленість, і вони поглянулися на Владиславу так, що вона вперше за цей день пожалкувала об тім, що є тепер графинею Смотрицькою.

      Пані засміялася.

      – Альошо, синку, в тебе такий здивований вигляд…

      Він кинув на матір короткий погляд.

      – Я… я просто порахував, що переді мною панночка…

      – Так, я ж відписувала тобі, що наречена Смотрицького дуже є юна, майже ще дитя… – Обійнявши сина, пані поглянула на Владиславу, що ніяк не могла пригадати ймення цієї жінки, котра породила такого дивного сина. Ростислав знайомив їх, але ж вона відверто пропускала повз вуха ймення присутніх на весіллі гостей, надто переповнена радістю від того, що нарешті виповнила свою мрію. Та й мети не мала тісно товаришуватися з тими панами та паніями гордовитими, але ця паня була геть іншою справою тепер… – Вибачте вже нас, ваша світлість, але мій син іноді буває справжнім диваком, та запевняю вас, що він не хотів образити, порахувавши вас за вільну панночку. Дозвольте мені вас познайомити… – Вона знову поглянула на сина. – Альошо, мій любий, перед тобою пані Владислава Любомирівна, графиня Смотрицька, щаслива молода дружина нашого любого Ростислава Марковича… Графине, а це мій син – Олексій Павлович Забродін, що тільки повернувся з Полтави…

      Владислава посміхнулася й відчула, як усміх той задрижав непевно на її повновидих вустах, коли Забродін, випустивши з обіймів струнку постать матері, обернув до неї своє лице й зробив декілька кроків, аби взяти для поцілунку її тонку ручку.

      Помітила, як затремтіли від його дотику пальці.

      Сині очі поглянулися гостро, незрозуміло.

      – Графине…

      Висилувала з себе усмішку, котра в ту мить чомусь далася важко.

      – Пане Забродін…

      – Дозвольте висловити свою думку… Я вважаю, що Ростиславу Марковичу надзвичайно поталанило мати таку дружину, як ви…

      Голос графа за спиною Владислави пролунав так близько, й вона вся напружилася, коли руки чоловіка владно обійняли її за стан тонкий і притулили до теплого тіла.

      – Цілком з вами згоден, Олексію Павловичу.

      Владислава помітила, який погляд Забродін кинув на