Восьма жертва. Дарина Гнатко

знову наблизив до неї своє лице й поглянув гостро й пронизливо. – Ви жадаєте легких грошей, чарівна пані графине, й гадаєте їх отримати. Але все не так просто, як ви собі міркуєте, і я вже звикся до думки, що спадок Смотрицьких буде належати лише мені одному. І я буду боротися, чуєте, люба родичко, я буду яро та безжалісно боротися за те, що має бути належним лише мені…

      Владислава покривила вродливе личко своє.

      – Геть упитий божевільний… Я поскаржуся на вас мужу…

      Власович напружився.

      – А ось цього робити зовсім не раджу.

      – Я… – Владислава не договорила, тому що з боку східців зачулися дзвінкі дівочі голоси покоївок і Власович, хоч який не був упитий, але все ж швидко та стрімко відхилився від неї й з приязною, навіть ласкавою усмішкою запропонував їй лікоть.

      – Прошу, люба Владиславо Любомирівно… дозвольте провести вас до бальної зали, притримати вас.

      Воліла б учепитися нігтями в це нахабливо всміхнене лице, але стрималася, посміхнулася прохолодно.

      – Дякую.

      Продовжуючи всміхатися, Власович провів Владиславу до першого поверху, й хто бачив їх, то не міг і подумати, що між ними відбулася напружена та далека від приємності розмова. Й Владислава, котру всередині так і жерло зло на цього нахабливого панка, пішла шукати свого духовника, аби пожалітися, але ніяк не могла його відшукати, аж поки хтось не сказав, що бачили його в садку.

      Молода графиня стрімко вийшла з будинку.

      Вийшла назустріч своєму коханню.

      Над маєтком графа Смотрицького «Пивогорське» криваво-червоним полум’ям горівся захід сонця й невидимим вкривалом опускався теплий літній вечір, котрий пом’якшував спеку цього наближеного до півдня краю. Владислава невільно замилувалася красою маєтку в заході сонця – маєтку, котрому вона була тепер господинею, й зупинилася на ґанку, посміхнувшись.

      Й саме в ту мить на дворище влетівся вершник на баскому коні.

      Владислава поглянула вдивовано й затримала погляд свій на широкоплечій, могутній чоловічій постаті вершника того, що був одягнений у чорний оксамитовий сюртук. Чорний же капелюх приховував його волосся, а сонце, сідаючись, мов червоним золотом, вмивало його лице, й він стрімко наближався, й Владислава з тим наближенням його почала відчувати щось дивне… незрозуміле хвилювання торкнулося серця від погляду на незнайомця, котрий зупинив коня свого баского зовсім поряд ґанку, й копита тварини ледь не торкнулися широкої спідниці її синьої сукні. В червонуватому світлі вечора побачила вона перед собою гарне чоловіче лице й погляд захоплений веселих синіх очей. Й щось здригнулося, завмерлося в серці її від того погляду, й вона навіть подих затамувала, вдивляючись пильно й пожадібно в лице незнайомця, котрий гарцював перед нею на коні своїм, і собі уважно вдивляючись у її молоде та свіже вродливе личко, котре чи від погляду того, чи від хвилювання незнаного геть зачервонілося, й відчула вона себе так, як ще ніколи в житті не відчувала… Дивилася