Восьма жертва. Дарина Гнатко

розумом. А ось Владислава, випадково визирнувши з кімнати однієї ночі, зрозуміла справжню причину того, чому тітка прихистила в себе панотця Якоба.

      Побачене змусило її застигнути вражено.

      Тітка й чернець… були коханцями.

      Не маючи віри власним очам, дивилася вона на те, як на порозі найбільшої кімнати в будинку, котру тітка колись поділяла з покійним паном Войничем, панотець Якоб цілує та обіймає її вдову тітку й та воркоче та сміється так, як ніколи того не робила на пам’яті Владислави, й білі та повновиді руки її пестять густе й темне волосся ченця.

      Вражена, Владислава причинила двері своєї кімнати.

      Але не сказала нікому про побачене жодного слова.

      Боялася, справедливо боялася того, що тітка розгнівається на неї й просто вижене геть. А вона ж не мала куди йти. Але відчувала, що ченцю незрозумілим чином відомо було про викриття нею гріховного його зв’язку з тіткою, та він усе ж мовчав, тільки спостерігав за нею уважно темними та пильними очима своїми й іноді дивився так, що Владиславі робилося від погляду його геть не по собі.

      За рік вони всією родиною помандрували до Варшави.

      На похорон графа Гармаш-Войтовського.

      Й Владислава ледь була не померла від заздрощів.

      Заздрощів, котрі відчула до рідної сестри.

      Ніколи за життя свого досить нетривалого, котре й миналося переважно в стінах скромного будинку тітки, ще не потрапляла Владислава до такого розкішного приміщення, яким виявився палац графа Гармаш-Войтовського. Тільки ступилася була на поріг того палацу, так і відчула, як пронизує серце щось гостре й могутнє й заполоняє його темне почуття, несподівана ненависть до стрункої жінки, котра велично й гордовито сходилася до них широкими східцями з білого, з темним прожиллям мармуру, зодягнена в розкішну оксамитову сукню, вся вквітчана коштовностями. Й у Владислави аж подих перехопило, коли жінка та зупинилася перед бідними своїми родичами. Погляд блакитних, дуже схожих до очей Владислави очиць зупинився на ній, сковзнувшись байдужливо по тітці Магді, Катажині та Маркосу. Біляве волосся її сестри-графині було приховане чорною мереживною мантильєю, але Владислава бачила, що кольором воно подібне до її власного. Бачила вона також і те, що має надзвичайну схожість з сестрою, але… Врода самої Владислави була юною і такою ще свіжою, а врода її сестри вже, на жаль, почала в’янути, поступаючись невблаганному впливу часу. Схоже, графиня Мариля то також помітила, й погляд її холодних очей заробився просто крижаним, вони ледь помітно зіщулилися, й графиня, замість того аби обійняти молодшу сестру, простягнула тій свою випещену, тонку ручку, внизану перснями, мов то не сестра рідна стоялася перед нею, а лише проста служниця.

      – Бачу, ти зросла, Владиславо.

      Дівчина проігнорувала ту образливо виставлену до неї руку й поглянула поглядом не менш холодним, ніж сестрин.

      – Час не стоїться на місці, сестро.

      Графиня поморщилася й відразу ж відвела