Восьма жертва. Дарина Гнатко

бал на честь своїх іменин, на котрому були присутні й батьки Ростислава.

      – Так, моє щастя.

      Княжна дещо ніяково посміхнулася.

      – Весь цей час… я стільки разів чула від вас зізнання в коханні, в почутті вашім, а сама ж мовчала. Не подумайте, що я вчиняла так від відсутності в мене почуття взаємного. Просто… просто мені якось ніяково казати про це… зрозумійте мене…

      Ростислав схилив голову, поцілував тонкі пальчики, що задрижали ледь помітно, тільки торкнувся він їх рукою.

      – Я розумію.

      – Дякую.

      – Люба моя…

      – Але я хочу, аби ви таки знали… Я люблю вас, Ростиславе.

      Смотрицький відчув себе так, мов то був до раю потрапив.

      – Щастя моє, серце моє… Кохана…

      Й вони танцювали знову, й Ростислав відчував себе щасливим настільки, що просто боявся не витримати того.

      А потім ті кляті лови.

      Геть сп’янілий від щастя, він полював разом із князем Назаровим і гоновив дикого кабана… В гущавині лісу, загнавши звіра, вони з князем відволіклися, заточили розмову, зі сміхом пожалкувавши об тім, що звір таки драменув з лабетів смерті… Аж раптом кущі попереду заворушилися, й князь закричав не своїм голосом:

      – Стріляй, синку, стріляй у нього!

      Й Ростислав вистрелив – і не один раз.

      І роками потім бажав, аби всохлася була йому та рука, що стріляла.

      За кущами почувся тонкий зойк, а потім стогін – і перестрашені мисливці кинулися туди…

      Крик Ростислава жахливою луною полинув лісом.

      Закотивши очі й болісно застогнавши, встрелена ним Соня впалася з коня в його вбивчі руки, й кров з рани її торкнулася рук Ростислава, пропікаючи, наче вогнем. Він упався разом із нею на землю, обережно притуливши до себе струнке ніжне тіло, котре ще вчора так легко кружлялося з ним у танку. Сльози його, збігаючись лицем, крапали на бліде личко коханої, й волання страшне тнулося з грудей його, але він таки стримував себе. Й Соня – мов благословенням останнім та прокляттям усього його подальшого життя – раптом відкрила оченята свої вгасаючі, поглянула ніжно й сумно, прошепотіла:

      – Люблю… люблю вас…

      І змовкла. Навіки вже змовкла.

      І Ростислав заволав-таки – страшно завив диким звіром на весь ліс, перестрашивши не одну душу живу, й кричав, допоки не відтягнули його від нерухомого тіла Соні.

      Життя молодого Смотрицького з того дня перетворилося на пекло.

      Мов у тім тумані перебуваючи, поховав він Соню й навіть не здригнувся, коли геть убита горем княгиня Назарова, напівбожевільна від утрати доньки, зі страшними очима, прокляла його за смерть єдиної дитини.

      Поглянув так, що навіть і княгиня здригнулася, й промовив з гіркотою, котра так жорстоко краяла його серце:

      – Візьміть ножа та вбийте мене вже, мамо.

      Княгиня змішалася:

      – Я… я…

      Заплакала гірко й притулила до себе мов