Помилка. Светлана Талан

на чоловіка, аж той знітився й замовк.

      – Пробач, я не те кажу, – сказав він. – Давай подумаємо, що робити. Вихід є завжди. Я знаю одне: ти не повинна кидати інститут.

      – Я це знаю, але тут я буду доти, доки матері не стане краще. Я напишу заяву на місяць відпустки, ти завезеш її в деканат, а через місяць… Тоді подивимося, що буде.

      Через день Назар поїхав. Вероніці було неприємно, що він так нічого і не сказав про їхню дитину, немов її не було…

      Коли Вероніка заходила в кімнату матері, то лягала з нею поруч, розмовляла, розповідала про своє життя, згадувала дитинство. В один із днів, коли на вулиці була буря, лив дощ і вітер зловісно тріпав зажурені дерева, Вероніка сказала:

      – Матусю, сьогодні я хочу повідомити тобі радісну новину.

      Дівчині здалося, що в розплющених очах матері промайнула іскорка життя. Це було вперше за останні довгі дні.

      – У мене буде дитина, – продовжила вона, погладжуючи нерухому руку мами, – а в тебе онук чи онука.

      Погляд жінки зупинився на Вероніці.

      – Мамо! Матусю! Ти мене чуєш?! – Вероніка нахилилася над мамою. Жінка спробувала щось сказати, поворушила губами, і почулося: «М-м-м».

      – Матусю, моя хороша, моя найкраща! – У Вероніки на очі накотилися сльози, вона змахнула їх долонькою. – Нічого не говори, моя хороша, якщо мене чуєш, то кліпни очима.

      Жінка заплющила очі і знову розплющила.

      – Матусю. – Вероніка розцілувала бліде обличчя матері. – Тепер у нас усе буде добре! Ти чула, що станеш бабусею?

      Жінка показала очима: «Так».

      – Слава Богу! – Вероніка перехрестилася. – Бог почув мої молитви. Тепер, матусю, тобі треба відпочити, щоб набратися сил. Спробуй заснути.

      Вероніка поправила ковдру й вийшла, побачивши, що мати прикрила очі. Окрилена зміною, Вероніка побігла до мами Кіри.

      – Тітко Валю, мамі стало краще! – випалила вона на одному подиху.

      – Слава Богу, – зітхнула жінка, – бо я побачила у вікно, що ти до нас біжиш, і вже злякалася.

      – Вона одужає, я знаю, – Вероніка щасливо всміхалася.

      – От і добре, от і добре. Твоя мати зовсім ще молода, її організм впорається. Та що ти стоїш на порозі? Проходь, поїмо разом картопельки, з м’ясом натушкувала, – заметушилася жінка. – На тобі геть шкіра та кістки залишилися.

      – Це від переживань, – сказала Вероніка. – Тепер усе буде нормально.

      Сусідка поставила на стіл миски з гарячою картоплею. У Вероніки забурчало в животі. Вона відчула, яка голодна, і вперше за останні дні почала їсти з апетитом.

      – А як ви, тітко Валю? – запитала дівчина. – Досі працюєте на швальні?

      Вероніка мало не сказала «у Захара», але язик не повернувся вимовити його ім’я.

      – А де ж мені, дитинко, працювати? Усе там.

      – Зарплатню видають вчасно?

      – Яке там… То затримка, то пхають джинси в рахунок зарплатні. Доводиться брати, а Кіра потім продає, правда, дешевше, ніж вони насправді коштують, але що робити? Краще вже синиця в руках, ніж журавель у небі.

      – Важко там?

      – А