Не вурдалаки. Светлана Талан

та їсти ягоди, – каже Ніна та ковтає слину.

      І ми в це вірили! Які ж ми були наївні, не те що сучасні діти, які ще розмовляти добре не вміють, але вправно користуються комп’ютером.

      Страшенно хотілося яблук!

      У нашому селі перед війною побудували нову школу на місці, де колись був панський маєток. Зберігся сад, який так і називали – «панський». Там росли великі старезні яблуні. І це в той час, коли на сільських подвір’ях не було фруктових дерев! Тож ми, діти, з нетерпінням чекали літа, коли з’являться на деревах яблука. Тоді до саду збігалася вся дітвора села, мов монголо-татарська навала. Хто міг, залазив на яблуні, а інші збивали яблука палицями з усіх боків. І яка ж то була насолода, коли вдавалося поласувати зеленим, ще не достиглим яблучком завбільшки з грецький горіх! Особливо щастило тим, хто міг дістати яблучко хунтівки. Воно було не таке кисле і нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що я – найстарша, тому повинна про них піклуватися.

      Попереду мене у класі сиділа дівчинка Маняша. Її батько не повернувся з війни, а крім неї у родині було ще трійко маленьких діточок. Вони дуже бідували, тому Маняша ходила до школи по черзі з сестрою, бо не було у що вдягтися. Дівчинка частенько приходила на заняття замурзана сажею. То рука в неї була забруднена, то шия, а то й на щоках була сажа. Один з хлопчаків почав з неї насміхатися та дражнити. Удома я розповіла мамі про Маняшу.

      – А ти її не дражнила? – поцікавилася мама.

      – Ні. А що?

      – Бо у бідної вдови немає чим топити піч, а щоб діти не замерзли вночі, вона їх кладе спати у піч, – розповіла мені мати.

      – Як… У піч?

      – А ось так, – зітхнула мати. – Протопить піч, не так, як треба, а як є можливість, тож вона ніякого тепла не дає, а ковдри у них немає, бо давно вже на харчі виміняли. І на ніч мати кладе дітей у ще теплу піч.

      – Там же темно і страшно!

      – Ось тому дівчинка і брудна. А що поробиш? Краще вже в сажі, аніж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася.

      Наступного дня у школі той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бік Маняші та насміхатися з неї. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмілива, підбігла до нього ззаду та й луснула долонею його по спині з усієї сили. Він не очікував від мене такого, тож завмер з відкритим ротом.

      – Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася. – Я… Я… Я знаєш що тобі зроблю?

      – І що ти мені зробиш? – Хлопчак наглувато посміхався.

      Я зрозуміла, що зараз він може мене відлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нігтями.

      – Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобі буду робити!

      – Відчепися! – заволав він. – Пришелепувата!

      З почуттям переможця я підійшла до Маняші та взяла її за руку. Її маленька долонька міцно стисла мою на знак вдячності, і на замурзаному худенькому обличчі з’явилася несмілива посмішка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла мені віддячити.