Не вурдалаки. Светлана Талан

зойкнула Тьотя.

      – Не спіймають, – каже тато підбадьорююче. – Надворі така заметіль, що гарний хазяїн собаку не вижене. Одразу сліди снігом занесе – і все. А не пійманий – не злодій. Я й так довго чекав слушної нагоди.

      – Може, обійдемося якось? – зашепотіла мати.

      – Як? Не можу більше дивитися, як діти дивляться голодними очима. Треба їх рятувати.

      – Якщо тебе піймають та посадять… – почала мати.

      – Не каркай в дорогу, – зупинив її тато. – Відчуваю, що все буде добре.

      Тато, не запалюючи світла, вдягнувся та пішов. Та хіба ж ми могли спати?! Попритихали, як мишенятка, та все вслухаємося у тишу. А надворі вітер віє, завірюха аж свище, виспівує щось жахливе та сумне. Дорослі теж не сплять, але лежать тихо, прислухаються. Час тягнеться нестерпно довго. Моя уява починає малювати найжахливіші картини, хочеться плакати за татом, але я лежу тихо.

      Нарешті двері в сінях тихенько заскрипіли. Чи то завірюха так підвиває? Хатні двері прочинилися, увірвався холод – відчула на собі, бо спала біля вхідних дверей на скрині. Але все то дарма! Головне, що тато повернувся.

      – Тихо! – наказує батько. – Все добре!

      Він швидко обтрушує з кожуха та валянок сніг, ставить кочергу біля печі та кудись у темряві ховає заповітний мішок. Я трохи заспокоїлася, пошепки подякувала Богові за те, що тата не спіймали, і вже зібралася спати, коли в двері гучно загрюкали.

      – Відчиняй! Негайно! – загримів чужий голос за дверима.

      – Господи! Що ж тепер буде?! – зашепотіла перелякана мати.

      – Спокійно, – сказав тато, встаючи з ліжка. – Ви нічого не знаєте. Зрозуміли?

      Забилося серце в грудях від переляку, аж дихати важко стало. Лежу та прислухаюся. Ось тато відкриває чужим людям двері, вони вриваються до хати, і менші діти починають плакати від страху.

      – Засвіти світло! – наказують чужі дядьки.

      – А що трапилося? – запитує батько й запалює лампу.

      – А то ти не знаєш?!

      – Ні.

      – І з хати, хочеш сказати, нікуди не виходив?

      – Та ні ж бо! Ні.

      – А чому ж від буртів до твоєї хати сліди ведуть?

      – Цього не може бути! Богом присягаюся! – божиться бідний батько.

      Чоловік у засніженому кожусі прискіпливо оглядає татові валянки.

      – Кажеш, що з хати не виходив?

      – Так.

      – А чому ж вони у снігу?

      – Не може бути! – стоїть тато на своєму.

      – Ти брешеш! – вже кричить чоловік у кожусі під плач переляканих дітей. – На них ще є краплі від талого снігу.

      – Так то ж я до вітру надвір виходив!

      – До вітру кажеш? Брешеш, сучий потрух! До колгоспного майна руку простягнув? Ось і на кочерзі сира земля видна! Обшукай хату, – наказує він другому чоловікові. – Знайдемо картоплю, що накрав – довго ще своїх цуценят не побачиш!

      Мати не витримує, закриває долонями лице і починає тихенько плакати. «Все, – думаю, – зараз знайдуть мішок з картоплею і заберуть нашого тата до в’язниці».

      Почали вони робити