Не вурдалаки. Светлана Талан

розревлася.

      – Я… Я кошика у лісі забула, – схлипуючи, сказала вона.

      Петрусь, хоча й був лише на рік старший, сміливо сказав:

      – Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика.

      – А ти справді чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла у гущавині лісу.

      – Справді! – відповіла я. – І чого ти до мене причепилася? Не віриш – піди сама й послухай!

      Валя була набагато сміливішою і часто лякала, щоб потім з мене поглузувати. Батьки були на роботі, а в суботу до моїх обов’язків належало мастити долівку червоною глиною.

      – Пішли до берега погуляємо, віночки поплетемо, – запропонувала Валя.

      – Не можу, – відказую їй. – Треба долівку мазати.

      Валя примружує очі та про щось розмірковує, але не довго.

      А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити піти з нею.

      – Ось підеш у хату, а там нікого немає, – починає Валя.

      – Ну то й добре, ніхто не заважатиме.

      – Добре то добре, але коли у хаті нікого немає, там літають янголи.

      – Нехай собі літають, – невпевнено кажу я. – Вони мені не заважають.

      – Вони не лише літають… – таємниче шепоче Валя.

      – А що вони роблять? – вже тремтячим голосом запитую я її.

      – Літають і дзвонять у такі маленькі дзвоники! – каже Валя і хитро посміхається.

      – Брешеш! – кажу я, а у самої вже мурахи по спині від страху полізли.

      – І не брешу! Сама чула!

      – То у твоїй хаті літають янголи, а у нашій їх немає! – кажу я й показую на прощання Валі язика.

      У дворі в горщику розводжу глину з водою, беру щітку та шматок конопляного клоччя. З острахом тихенько переступаю поріг хати. Вслухаюся у тишу. Лячно, дуже лячно, але треба йти до хати. Швидко білю долівку – дзвіночків янголів не чути. Але це ще не все. Треба клоччям підвести рівненько по стінах над долівкою. Рученята тремтять від страху, ніяк не виходить рівненько, і я починаю тихенько плакати – чи то від страху, чи від розпачу, весь час прислухаючись, чи не будуть теленькати дзвіночками янголи?

      У середині літа дозрівав на городі мак. І так вже хотілося хоча б одну маківку зірвати, розкрити рота і висипати в нього зернятка маківки! Все частіше ми, діти, почали ходити навколо грядки з маком та скоса на нього поглядати. Це помітила Тьотя та й каже нам:

      – Ви ж не здумайте заходити до грядки з маком, а то буде з вами лихо.

      – А що з нами буде? – запитую, розмірковуючи, як це вона здогадалася, що нам мак не дає спокою.

      – У грядці маку живуть русалки!

      – І що вони нам зроблять?

      – Залоскочуть до самої смерті! Ось що!

      Увечері Петрусь хвалиться:

      – А я вже мак куштував!

      – Сам рвав?

      – Ні. Мати голівку зірвала та пригостила мене.

      – Сам не ходи до грядки, – кажу я та розповідаю те, що почула від Тьоті.

      – Ніяких там русалок немає! – заперечує Петрусь. – Там живе Баба Киця!

      Хто б там не жив у тому макові, але ми обходили цю грядку стороною.

      Наприкінці