Коли ти поруч. Светлана Талан

життя до останнього?

      – Принаймні, намагалася. А інші як? Як дитина?

      – У дитини черепно-мозкова травма. Зараз хлопчик у реанімації, але його життю вже нічого не загрожує. Ви зробили диво, прямо вихоплюючи з лап смерті цих людей. Їм тепер доведеться все життя молитися за ваше здоров’я і святкувати два дні народження.

      – А як чоловік, у котрого, як я припустила, був травмований хребет?

      – Він теж буде вам зобов’язаний. У нього тріщини на хребті. Якби хтось підняв його і всадовив чи сам він підвівся в гарячці, то залишився б інвалідом на все життя. Ви правильно зробили, що поклали його на рівну поверхню й не давали йому рухатися.

      – Мені допомагали люди з ринку. Сама б я з ним не впоралася – дуже великий, сильний і важкий. З ним була молода жінка…

      – Його дружина.

      – Шкода, що вона не вижила.

      – Звичайно.

      – А чоловіки, які були затиснуті в машині? Як вони?

      – Нормальні післяопераційні хворі. Вам залишилося запитати, як ваш наречений, – сказав лікар і раптово відчув якісь ревнощі.

      Даринка знов опустила очі й тихо запитала:

      – З ним, сподіваюся, все нормально?

      – Загіпсований і прикутий до ліжка, але на деякий час. До вашого весілля буде здоровий повністю і станцює чечітку.

      – Яку чечітку? – засміялася Даринка. – Це ви вже навигадували. Льоша народився ведмедем, а вони, як відомо, не вміють танцювати.

      – Не скажіть. У циган вони танцюють.

      – Як танцюють? – запитала Даша і звела на лікаря свої сині, як глибокі озера, очі.

      – На задніх лапах. Як іще?

      Даринка знову засміялася, і Віталію Степановичу було приємно чути її чистий, щирий сміх і дивитися на маленькі ямочки на щоках. Він зрозумів, чому Олексій говорив з такою гордістю про своє майбутнє весілля з цією дівчиною. З нею було легко і просто. І не треба добирати якісь особливі слова, прикидатися і робити гарні жести. У ній уміло зійшлися і дитяча сором’язливість, і боязкість, і жіночність, і непомітна природна краса. Навіть злипле, забруднене кров’ю волосся, заклеєний пластиром лоб і втома на обличчі її не псували, а робили ще природнішою та приємнішою.

      «Якби я зустрів таку дівчину…» – промайнула думка в голові Віталія Степановича, і він тяжко зітхнув.

      – У вас стомлений вигляд, лікарю, – серйозно сказала Даша.

      – А що вдієш? Іноді бувають спокійні зміни, а іншим разом… Ваш хлопець пишається вами і любить вас.

      – Справді? – Даринка кинула на лікаря свій наївний погляд дитини та її щоки знову залила фарба.

      – Він запитував про вас.

      – Як ви думаєте, у мене залишиться великий шрам? – Даша легенько доторкнулася кінчиками пальців до пластиру. – На руці шрами мене не так турбують, а ось на лобі…

      – Красу нічим не зіпсуєш, – пожартував Віталій Степанович.

      – Лікарю, а коли я зможу піти додому?

      – Хочеться додому?

      – Страшенно хочеться!

      – Завтра подивимося. Якщо буде все