Коли ти поруч. Светлана Талан

хто-небудь зможе зробити такий подарунок?

      – Ні-і, – покрутив головою збентежений хлопець, не відриваючи погляду від простягнутої до нього руки з грошима. – Що мені треба зробити?

      – Прийняти цей подарунок від мене.

      – І все?! – запитав хлопець недовірливо, але руку вперед усе-таки простягнув. – А ви… не цей?…

      – Не «блакитний»? – посміхнувся Антон. – Ні. Я – звичайна людина. Ні, брешу. Спробую тобі пояснити. Ось, наприклад, ти знаєш дату свого народження?

      – Звичайно. Восьме березня.

      Антон посміхнувся. «Явно невдаха, – подумав він. – Народитися і то не зміг у нормальний день».

      – А дату своєї смерті?

      – Нє-а.

      – Звичайно ж, ти не можеш знати, як і всі люди. А я ось знаю конкретну дату останнього дня свого життя.

      – І коли? – дурнувато кліпаючи очима, спитав рудий.

      – Сьогодні, п’ятнадцятого травня, – просто, ніби про щось звичне, сказав Антон. – Що б ти зробив, якби знав, що живеш останній день?

      – Що-небудь гарне.

      – От і я так думаю. Тому й дарую тобі штуку баксів. Просто так. Бери, порадій хоча б трохи життю, – сказав Антон, поклавши в простягнуту руку гроші, й додав із сумом у голосі: – Поки є така можливість.

      Хлопець стояв, тримаючи гроші в руках, з роззявленим ротом і не знаходив потрібних слів.

      – Дя-а-ку-ю, – протягнув він і поспіхом засунув гроші в кишеню синього комбінезона.

      – Давай, брате, – сказав Антон і хотів іще щось додати, але в цей час помітив, як дорогою повз заправку проїхав знайомий БМВ. Навіть крізь завісу туману Антон побачив, як у віконце йому хтось показав середній палець, і тут же вікно плавно причинилося.

      – Здається, мені час, – мовив Антон, швидко заводячи машину.

      Заспокоївшись після розмови з хлопчиною і показавши себе благородним і щедрим (утім, як завжди), Антон знову відчув приплив злості. Він різко натиснув на педаль газу, так, що задні колеса прокрутилися на місці, завищали, зойкнули і викинули з-під себе дрібні камінці. Автомобіль рвонув з місця, залишивши біля бензоколонки розгубленого хлопця.

      – Ну, скотина, тепер тримайся! – процідив крізь зуби Антон, виїжджаючи на пряму дорогу. – Я тобі влаштую веселе життя! Ти ще не знаєш, що мені втрачати нічого!

      Розділ 6

      Сергій явно нервував і ніяк не міг набратися духу, щоб почати неприємну розмову з дружиною. Він розумів, як їй боляче буде почути про його зраду, і виразно уявив у її очах докір. Навіть якщо вона промовчить, не зронивши й слова, а просто подивиться на нього, він знав, що очі її з відчаєм спитають: «Як ти міг?! Я ж тобі так вірила!» Сергій відсапнув. Здавалося, що він ось-ось задихнеться, так і не покаявшись.

      – Мені треба з тобою поговорити, – сказав він, вдивляючись уперед у білі клуби туману.

      – Ти про Оленку? – запитала Віталіна. – Я не кваплю тебе приймати рішення. Якщо ти зараз скажеш: «Ні», то я готова почекати. Ти ж знаєш, що я можу чекати стільки, скільки знадобиться. Мені вистачить терпіння. Я – сильна.

      Це він добре знав. У цієї худенької, маленької жінки були величезна