Коли ти поруч. Светлана Талан

відділення. Від дотику руки чоловік розплющив очі, провів язиком по спраглих губах і ледве чутно спитав:

      – Лікарю, хлопчисько живий?

      – Живий, Петю, живий. Щоправда, поки що перебуває в реанімації, але, думаю, з ним усе буде добре.

      – Батьків його викликали?

      – Звичайно.

      – Це я його віз.

      – Та ти не хвилюйся, з ним усе буде добре. Його врятувала одна медсестра. Якби не вона, то… Я не знаю, вижив би він чи ні.

      – А як Пашка?

      – Паша? А он він, поруч із тобою. Спить іще. Хай відпочиває.

      – Спасибі вам.

      – Нема за що. Це моя робота, – відповів Віталій Степанович і попрямував у наступну палату.

      – Ну, як, Сергію Максимовичу, себе почуваємо? – запитав Віталій і сів поруч із ліжком на стілець. Жахливо гули ноги, відмовляючись тримати не менш стомлене тіло.

      Сергій уже був при тямі й розумів, що перебуває в лікарні. Як тільки він згадав, що з ними сталося, став шукати очима Віталіну і спробував підвестися, не побачивши її поряд. Але його хребет був наче закутий у кам’яну брилу, і щось стискало його, немов залізними лещатами. Перший його порух викликав дикий біль у всьому тілі, він застогнав і прикрив очі. У цей час увійшов лікар.

      – Віталіна… Де моя дружина? – тихо спитав Сергій.

      Віталію Степановичу не раз доводилося повідомляти родичам про смерть їхніх близьких. І кожен раз зробити це було так само важко, як і вперше.

      – Вам не можна рухатися. У вас на хребті тріщини, – зволікаючи з неприємною розмовою, сказав Віталій Степанович.

      – Що з Вітою? – повторив своє запитання Сергій і з надією в очах подивився на лікаря.

      «Він чекає доброї новини», – подумав Віталій і відчув себе катом, готовим ось-ось зрубати голову з плечей цій людині.

      – Вона загинула, – глухо сказав Віталій і відвів погляд.

      Сергій стиснув до болю зуби і застогнав. Усе його життя стало важким тягарем, в одну мить втративши свої фарби і весь свій сенс. Він не приховував своїх сліз, які потекли по щоках, бо тепер йому було однаково, що про нього подумає цей молодий лікар і що буде з ним самим. Йому не потрібне більше це порожнє життя, в якому не було боязкої дитячої посмішки Віталіни та її відданих бездонних великих очей.

      – Відійдіть! – процідив він крізь зуби. – Я не хочу нікого бачити! Я нічого не хочу! Нічого!

      Лікар натиснув червону кнопку виклику медсестри. Коли прибігла захекана Ася, Віталій Степанович сказав:

      – Терміново вколіть йому заспокійливе та снодійне.

      Він вийшов з палати, не в змозі більше нічим допомогти цьому великому і дужому чоловікові у хвилини його слабкості й відчаю.

      Сергій хотів, але не міг повірити у жахливу новину. Його свідомість її просто не сприймала. Він бачив перед собою очі, які могли керувати його почуттями, просити, наказувати, любити, але не змогли зупинити неминуче. Сергій не міг упоратися зі своїми почуттями і плакав уперше за своє доросле життя, не соромлячись і не приховуючи сліз. Його охопила нездоланна жага чути голос Віталіни, відчути дотик її легкої, такої ніжної руки. Він, міцний,