Маска. Володимир Лис

й опіки Господом Богом.

      Над лісовою дорогою стояла дивна тиша, яку порушували тільки хрипи переляканих коней, та ось і вони перейшли у спокійне пофоркування. За лісом сідало осіннє сонце, пронизуючи скісними променями крони дерев. Ось-ось воно зникне і ліс оповиє густий осінній вечір. Войцицький стріпнувся, ще раз уважно роздивився – ніде нікого…

      – Ходімо, – сказав він. – Треба звільнити коней. Може, і карета ще придатна для їзди.

      – Що це було, Юзеку? – спитала дружина. – Розбійники? Чи це той…

      Він зрозумів – той, в помаранчевій масці. «А справді…» – подумав він.

      – Так, напевне.

      – Він уб’є нас? – спитала дружина.

      – Не знаю. Зараз, напевне, ні.

      – Не зараз? А коли?

      – Не знаю.

      – Господи, Єзусе, Матка Боска, та ж там Ядзя! – раптом закричала графиня. – Там Ядзя! Чуєш, Юзеку, – Ядзя!

      Дружина благально подивилася на нього. Її лихоманило. Граф зрозумів – Ядвіга боїться, що бандити вже напали на маєток і викрали або й убили їхню донечку, їхню крихітку, кровиночку. Або оце зараз входять до палацу.

      – Заспокойся, – сказав він. – Зараз поїдемо.

      Юзеф розпріг коней, вибрав найсильнішого, якось загнуздав його, посадив дружину, сам сів позаду. Краще було б їхати окремо, але він боявся, що графиня в такому стані не впорається з конем, та й не було вуздечки й сідла, як і часу ловити гайдуцьких коней.

      До села залишалося версти зо три, од сили чотири, ситий кінь, хоча й під двома вершниками, подолав цей шлях швидко. Даремно вони хвилювалися – у селі, як і в палаці, було тихо і спокійно. Поверталися з пасовища графські корови, візниця віз із поля на возі жовті пузаті гарбузи. Побачивши їх, з радісним криком кинулася назустріч маленька Ядзя, котра гуляла в саду, а слідом за нею – і нерозлучна її нянька Пелагея. Ніхто не навідувався і не збирався нападати на маєток.

      Уже за півгодини граф на чолі невеликого загону особистих охоронців, незважаючи на вмовляння графині, виїхав до лісу. Взяли із собою смолоскипи і запасну стару карету, в яку й поклали убитих.

      Вночі, тулячись до чоловіка тендітним, ніжним тілом, яке граф любив найбільше у світі і не віддав би ні за які скарби, графиня Ядвіга тихо спитала:

      – Юзеку, що все-таки сказав тобі цей хам?

      – У масці?

      – Так.

      Він мовчав.

      – Я прошу тебе, Юзеку, – прошепотіла дружина. – Адже я знаю, що він сказав там щось інше.

      – Звідки ти можеш знати, що він мені сказав?

      – Відчуваю. Любий мій…

      У графа не стачило духу збрехати. Він раптом побачив себе на коні, який мчить назустріч ворогу, там, під Мацейовичами, у їхній останній битві, яку програв Костюшко, отже, і він, Войцицький.

      – Юзеку, – прошепотіла дружина.

      – Він сказав мені: «Той, хто побачив моє обличчя, повинен належати мені».

      – Що це означає, Юзеку? – графиня підвелася на ліктях. – Що означають ці його слова?

      – Не знаю, – зізнався граф.

      –