Маска. Володимир Лис

маска.

      – Увага, панове, – по-польськи, зриваючись на фальцет, вигукнув чоловік у масці і звів пістоль над головою. – Доведеться трохи почекати, перш ніж почати танок.

      – Помаранчева маска, – запізніло охнула стара дама, стоячи трохи обіч тих, що збиралися танцювати.

      – Саме так, ясновельможна пані, – згодився з нею чоловік у масці. – Саме помаранчева маска. Сподіваюся, ви мене не забули? А тепер подивіться вгору.

      Присутні, наче за армійською командою, позадирали голови. І побачили ще чотирьох спільників розбійника. Вони стояли пообіч зали на балконі, який оперізував залу. У руках трьох із них було по два пістолети, а в руках четвертого – рушниця, якийсь круглий предмет, в якому людям військовим, а таких було немало, не важко було впізнати ручну димову шашку. Ще одні двері також сторожили двоє з пістолями.

      – Що, панове, роздивилися гарненько? – сказав чоловік у помаранчевій масці. – А тепер, будьте ласкаві, прошу здати всі ваші брязкальця. Тільки без фокусів. Сподіваюся, ви знаєте, що я роблю з тими, хто мене не слухає…

      Так, присутні знали, принаймні старші, а таких була більшість. Недобра слава про грабіжника в помаранчевій масці наприкінці минулого, вісімнадцятого століття гуляла кількома східними воєводствами Речі Посполитої. Час від часу він, немов із небуття, виникав на дорогах, а ще частіше в палацах і замках, іноді ось так, як сьогодні, – на балах або шляхетних зібраннях. З’являвся несподівано, як і цього теплого осіннього вечора. Для нього наче й не існувало охорони. Він неначе матеріалізовувався з повітря і в ньому ж таки розчинявся.

      Знали присутні на балу й інше – він безжалісно розправлявся з тими, хто намагався бодай якось опиратися. Сам Конарський міг би розповісти про товариша своєї молодости, шляхтича Яна Дучика – його розбійник холоднокровно застрелив впритул за спробу опору на балу у маршалка Стефана Квятковського. Міг він вистрелити і в жінку. Лише завдяки щасливому випадку залишилася живою пані Ядвіга Глувицька, дружина повітового судді в Степані, яка спробувала не впустити злочинця у власний дім. Про все це гості князя Любославського, звичайно, знали. Знали і те, що тих, хто йому безмовно підкоряється, злочинець не чіпав. Здавалося, люди його цікавили тільки своїми прикрасами, вмістом кишень і гаманців, тайниками у садибах, замках і палацах.

      Тим часом злочинець і його чорнобородий супутник рухалися вздовж одного з рядів. Деякі дами опускали погляди і поспішно знімали прикраси з пальців. Більшість висловлювали свої почуття мовчазним презирством. О, ці вельможі, навіть шляхтичі і шляхтянки, котрі простіші, вміли ненавидіти і зневажати. Та, схоже, їхні почуття злочинця мало хвилювали. Лише тоді, коли один із молодших шляхтичів (це був Здіслав Шдурисек з-під Дубна) спробував було сховати руку із великим золотим перснем у вигляді печатки, чоловік у масці схопив його за другу руку і, ніби залізними лещатами, стиснув її вище ліктя. Пан Здіслав, скреготнувши зубами, застогнав, аж зойкнула його дружина,