Маска. Володимир Лис

як стверджував той-таки Абрахам Вільмейєр, з Італії. У середині дев’ятнадцятого століття один із нащадків знаменитого торговця збанкрутує, дім його стане пусткою, і лише на початку століття двадцятого з’явиться схожий на предка прапраправнук Манус Вільмейєр, який спробує відродити колишню славу цього торгового дому. Але попереду на нього чекатимуть революція, громадянська війна, новий похід поляків, один з учасників якого буде нащадком роду Войцицьких. І тут той Юзеф згадає, що за родинними переказами якийсь жид Вільмейєр мовбито зрадив його далекого предка, видавши розбійнику. Але провина поважного Абрахама, проте, не доведена.

      Поки що ж дві родини шляхтичів дуже тривко пообідали в єврейському, кажучи сучасною мовою, придорожньому ресторанчику. Їхній шлях слався далі. За мостом через Стир, у селі Красне, екіпаж Дзялковських повернув ліворуч, у бік Володимира, де за містечком Торчин знаходилася їхня садиба. Незабаром за Княгінинком праворуч повернули і Войцицькі.

      Обідаючи, вони, звичайно, обговорювали те, що сталося на балу. Звідки він знову взявся, цей «помаранчевий розбійник», адже про нього так давно не чули? Почали згадувати, коли була звістка про останнє пограбування. Зійшлися на тому, що, здається, навесні дев’яносто п’ятого, коли він напав на шляхтича Войчину зі Здовбиці. Той якраз, поранений, повертався додому і віз, як виявилося, старовинний інкрустований пістоль, який нібито допомагав йому у битвах. От і допоміг. Войчина замав ще одну кулю у груди, другу – в ногу і назавжди залишився калікою. А зброя все-таки опинилася в руках грабіжника.

      – Але звідки він міг знати, коли повертатиметься цей Войчина? – спитала пані Дзялковська.

      Відповіді не було. Поговорили про те, що розбійнику, напевне, допомагає сам диявол. Тоді Юзеф Войцицький скептично зауважив, що він взагалі не вірить в існування рогатого, та від його дружини не сховалося те, як захоплено дивилася на її чоловіка пані Дзялковська. Хоч вона й набагато старша, але все-таки… Тепер же, після вільнодумних слів графа, у лукавих очах пані Дзялковської зблиснув якийсь особливий вогник. Чи то вона збиралася комусь донести про те, що Войцицький не вірить у нечисту силу (а значить, і в її антагоніста – Всевишнього), чи то захоплення перезрілої дами переросло в нову якість. Графиня Ядвіга відчула до співтрапезниці глуху неприязнь, трохи злякалася цього почуття, і їй захотілося торкнутися під столом руки чоловіка. Тоді не посміла, а тепер, у кареті, вона це зробила. Граф у відповідь нахилився до неї, вона вловила легкий запах вина, побачила, як блищать рідні світло-сірі очі, і відчула легке запаморочення.

      Вони були разом восьмий рік, так-так, через місяць виповниться якраз вісім років від дня їхнього весілля, а кохання досі обпікало серце, вона хотіла вірити, що так буде завжди. Як вона переживала, як молилася за нього, коли Юзеф через півроку після весілля подався в армію Костюшка. Три довгі роки вона жила сама в палаці, який здавався їй таким величезним після невеликої батьківської садиби, яка загубилася