Маска. Володимир Лис

Не зовсім усвідомлюючи, що робить, вона пішла не до повітки, де мала би була задушити дитину, а на сільську вулицю. Де ще більше, ніж у рідному домі, була нікому не потрібною, чужою, більше того, прокаженою. Так вона пройшла через усе село мимо хатинок, які моргали підсліпуватими очицями, супроводжувана гавканням псів, наче божевільна. Вона знала, що їй нікуди зайти, ні в кого попросити хоча б тимчасового притулку. Кілька разів оглядалася, їй привиджувалося, що за нею біжить батько, щоб відняти сина. Але довкола стояла безмовна, майже цвинтарна тиша. Нарешті вона опинилася на краю села, де починалося поле. За спиною глухо вив вітер, намітаючи довкола кучугури.

      Далі був шлях у нікуди. Але повертатися назад – означало віддати сина. Сама думка про це страхала дужче за смерть, і вона, мовби зовсім утративши глузд, чужа самій собі, побрела засніженим темним полем, крізь заметіль, яка, наче оплакуючи її долю, дико завила над білим зимовищем. Якщо вони й загинуть, то удвох – вирішила Явдошка.

      Але їм не судилося загинути. Зовсім знеможена, Явдошка, коли брела вже не полем, а лісовою дорогою, побачила попереду слабенький мерехтливий вогник. Спершу вона подумала, що це світяться вовчі очі. Що ж, якщо їй випала така страшна смерть – бути загризеною вовками – нехай буде так, виходу все одно нема. Та одразу ж і згадала, що десь тут у лісі живе панський пасічник – без’язикий Корнило. Цього чоловіка з важким, вовчим, як говорили в Хомутівці, поглядом з-під великих кущуватих брів, із розпатланою, схожою на сивувату куделю, довгою бородою і недоладним муканням замість мови в селі не любили і боялися. Ніхто не знав, звідки він прийшов сюди років десять тому. Казали, що це розбійник, язика якому відрізали на каторзі за грабунок, що на його совісті і людські душі. Ще одні говорили, що в молодості він був гайдамакою, за що поляки й вирвали йому язика. Коли він зрідка з’являвся в селі дорогою на панський двір, куди поставляв мед, його вигляд жахав хомутівців, передусім дітей. Ніхто не знав, скільки йому років – чи то сорок, чи всі шістдесят.

      Ось до цього страшного чоловіка, котрий жив у лісі, і постукала Явдошка із сином на руках. Назавжди лишилася в її пам’яті та мить, коли він, страшний, схожий на привида, в довгій білій сорочці з’явився на порозі хатини і замукав, замахав руками, здавалося, ось-ось накинеться на незвану гостю, котра незрозуміло як з’явилася в лісі. Явдошка злякалася, сахнулася було, хотіла втікати, але сили вже покидали її. І вона, заїкаючись, плачучи, збиваючись, півсловами та півжестами попросила впустити її зігрітися. Раптом без’язикий, щось уторопавши, перестав мукати і махнув рукою, запрошуючи зайти до його убогого помешкання. А що Явдошка стояла, хитаючись, готова ось-ось впасти, то схопив її за плечі і заштовхав усередину. На втікачку дихнуло тепло людського житла, застійний сморід ударив у носа, запаморочив, у неї підламалися коліна…

      Коли Явдошка, отямившись, розплющила очі, то побачила, що лежить на високому дерев’яному ліжку, а поруч із дитиною на руках стоїть господар хати і якось дивно, немов заворожений, дивиться на сина. Вона ледве не закричала від страху, але крик завмер