Рай. Центр. Люко Дашвар

покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся.

      – Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б – щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку.

      І пішов під воду.

      Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда – порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…

      Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох так затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, – і до неба. Де і сили взялися.

      Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.

      Кроків двадцять зробив, за спиною – вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!

      Тицьнув на кнопку – заглухни!

      – Доброї ночі, – із темряви.

      Він – ого! Очі – до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п’ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий арґумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці – і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.

      – Доброї ночі, – знову. – Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… – замовк. – Та ні! Спочатку скажи – звати як?

      – Навіщо вам? – іронічно всміхнувся той. – А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.

      – А-а, жарти у вас тут такі…

      Хлопець не розчув. Озирнувся на міст – на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба.

      – Що?! – розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.

      Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко – ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають – посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого.

      – Що за… – тремтячою рукою по чолу. – Що за…

      На міст – нікого. У воду – нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно…

      Мобільний невчасно.

      – Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту…

      – Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!

      Очима –