Том 2. Час творчості. Василь Стус

, дає

      наснагу віри, що далекий всесвіт

      почув твій тьмяний клич, але озвався

      прихованим бажанням співчуття

      та іскрою високої незгоди:

      бо жити – то не є долання меж,

      а навикання і самособою-

      наповнення.

      Лиш мати – вміє жити,

      аби світитися, немов зоря.

      18.1.

* * *

      Яке блаженство – радісно себе

      пуститися, неначе човен берега.

      Не нарікай і не шкодуй, сердего:

      тобі все ближче небо голубе.

      Як легко, збувшися старих вериг,

      почутись вільному, з собою в парі!

      В нічнім вікні горять волосожари

      снігів і криків, усмішок і криг,

      що, слава богу, видяться крізь відстань.

      Блаженна смерте! Рано ще! Не надь.

      Та довжиться твоя висока падь

      і душу виголублює пречисту.

* * *

      Оце твоє народження нове -

      в онові тіла і в онові духу.

      І запізнавши погляду і слуху

      нового, я відчув, що хтось живе

      в моєму тілі. Нишком вижидає

      мене із мене. Вабить повсякчас,

      щоб погляд мій засвічений обгас,

      неначе свічка. Врочить і навчає,

      що хай би грець, що й місця не знайду

      од погляду зухвалого, що сниться

      і видиться, коли мою біду

      дотіпує громохка громовиця.

      Це він для тебе обживав ці мури,

      іще тебе не знаючи? Це він

      шукає шпари у твоїй натурі,

      аби солодкий близити загин?

      Геть одійди, почваро, і не смій

      ні кроку ближче. Згинь, гидка почваро!

      Але ж – нестерпна – безневинна кара,

      хоч ти сказись, хоч ти збожеволій.

      18.1.

* * *

      Ну й сон – нападати не хоче,

      все никає, ніби мана!

      У тата заплакані очі,

      а мама бліда і сумна.

      І звівши свій погляд на маму,

      татусь мій благає – рятуй.

      О дай прихистити руками

      синочка тяжку самоту.

      Не треба, мої голуб’ята!

      Біда мені ваша болить.

      Уже задаремне бажати

      у щасті та радості жить.

      Принишклі тремтять коридори,

      заходить в душі на грозу.

      Як серце зростає просторе!

      Сльоза побиває сльозу.

      18.1.

* * *

      Така хруска, така гучна

      уся моя кімната!

      Так м’яко встелена вона -

      їй-бо, не мулько спати.

      Шість з половиною – в один,

      чотири кроки – в другий.

      Блукаю нею, вражий син,

      неначе кінь муругий.

      Так дзвінко думається в ній -

      не нудно і не лячно.

      Але збігає з мене лій,

      хоч їсться дуже смачно.

      Машини шастають навкруг,

      неначе на параді.

      Папір, мій зловорожий друг,

      і тут мені завадить.

      Покинув я сумний підвал,

      лишив майдан Богдана,

      де гетьман огиря учвал

      кудись жене щорана.

      Я там давненько вже не знав,

      про справжні емпіреї,

      а тут Господь наобіцяв

      гетьманські привілеї.

      Доскочив радості я враз,

      коли на поверх третій

      мене провели на показ

      за буки і мислєті.

      Така хруска, така гучна

      уся моя кімната.

      Скрипить, як скрипочка, вона,

      та ні з ким танцювати.

      18.[1].

* * *

      Як добре те, що смерті не боюсь я

      і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

      Що вам, богове, низько не клонюся

      в передчутті недовідомих верств.

      Що жив-любив і не набрався скверни,

      ненависті, прокльону, каяття.

      Народе мій, до тебе я ще верну,

      і в смерті обернуся до життя

      своїм стражденним і незлим обличчям,

      як син, тобі доземно поклонюсь

      і чесно гляну в чесні твої вічі,

      і чесними сльозами обіллюсь.

      Так хочеться пожити хоч годинку,

      коли моя розвіється біда.

      Хай