10 слів про Вітчизну. Олексiй Чупа

це все було. Вона нарешті дістала з торбинки сигарети, витягла одну, клацнула капсулу на фільтрі і, запаливши, глянула на нього спідлоба.

      – А стосовно того, знати Олені це все, чи не знати – справа твоя. Вона сліпа, вона нічого не помітить. Можеш їй усе розповісти, можеш сказати, що ви вже приїхали до Праги, а вона спала всю дорогу. Мені байдуже. Але довірся моєму жіночому досвіду – якщо ти їй усе розповіси як є, то вже з першого дня, коли буде працювати посольство, вона тебе затероризує вимогами звідси виїхати. І одного разу ти зламаєшся й поступишся. Повернешся в Україну і житимеш із нею в дуже, як я розумію, скрутних умовах. Ось і думай. Це якраз той випадок, коли один може думати і за двох.

      Романові згадалося, наскільки експресивною є Олена всупереч своїй фізичній ваді і в цілому лагідному характеру, і подумки він погодився з Аґнєшкою.

      – Це що, я збрехати їй маю? – сказав він.

      – Ти кохаєш її, Романе?

      – Так, кохаю.

      – Тоді доведеться збрехати. Кохання на брехні й тримається, майже завжди. Від брехні дрібної до брехні, що кохання досі триває. Таке собі коло.

      – Добре, я згоден, – врешті здався він, усе обдумавши.

      – От і чудово, півгодини тебе уламувала. Як хлопчика якогось. Ось тобі мій номер на всяк випадок. – Вона дістала нотатничок і акуратно вивела на папірці свій номер, ім’я і прізвище. – Якщо буде щось невідкладне – шукай мене за ним. Коли матиму потребу з тобою зустрітися, я вкину до поштової скриньки біля вхідних дверей записку, там усе буде написано, зрозумів?

      – Зрозумів, – кивнув Роман.

      – Ось тобі гроші. – Аґнєшка, не рахуючи, витягла з гаманця жмутик банкнот і поклала їх на столі перед Романом, поруч із ключем. – На перший час вистачить. До Нового року ми побачимося обов’язково. Спустися, може, пізніше до магазину, купи вам щось пожувати, тут поруч. Газ працює нормально, вода тепла є цілодобово, в іншій кімнаті телевізор, але він тобі ні до чого – ти не розумієш польської. Та він, здається, і не працює, – пригадала вона. – Чаю і кави, – не знаю, що ви там любите більше, – як і цукру, у цій квартирі достатньо, а з рештою розберешся. Усе зрозуміло?

      – Усе. Дякую тобі дуже.

      – Не дякуй, ми квити. Мало того, що подарував мені ідею для книги, так я ще й зробила сьогодні настільки добру справу, що при розборі гріхів її можуть зарахувати за десять.

      – Думаю, це могло б покрити їх усі за раз, – пожартував Роман.

      – О ні, навіть не сподівайся. Письменники грішать дуже багато. Ну все, я пішла, на мене чекають. До зв’язку, Романе. Веселого Різдва, – промовила Аґнєшка, підіймаючись, махнула пальчиками й зникла в коридорі.

      За нею зачинилися двері, потім Роман почув, як на вулиці заводиться й зривається з місця «опель», і аж тоді нарешті повернувся поглядом до столика, де залишилися гроші, ключ, дві чашки – його із залишками чаю і її, порожня, зі слідами помади на краєчку, – та імпровізована візитка Аґнєшки. Її прізвище було Кохановська.

      «Дивна ця Кохановська», – подумалося Роману.

      Люди