10 слів про Вітчизну. Олексiй Чупа

почав пояснювати він, – турбота про Олену забирає дуже багато часу й зусиль. Я можу дозволити собі читати лише трохи, та навіть на оце «трохи» сил не вистачає. У моєму становищі легше й приємніше слухати музику. Це вимагає значно менше зусиль. А навіщо тобі це взагалі? – насторожився хлопець.

      – Ага, зрозуміло. А до письменників як ти ставишся? – поцікавилася Аґнєшка, проігнорувавши запитання.

      – Не знаю особисто жодного письменника.

      – Я – письменниця, – повідомила вона, іронічно усміхнувшись.

      – Ти?

      – Я.

      – Мені здається, що письменники доволі підступні й підлі.

      Аґнєшка сіла на підлогу біля тієї тумби з ножами, засміялася, відкинувшись на стіну. Ця мила молода жінка з красивими руками, доволі турботлива й добра, з чудовим лагідним сміхом, аж ніяк не в’язалася в Романовій уяві з тим, що вона взяла і ось просто так, без жодних вагань і сумнівів, напоїла його кохану якоюсь хімією.

      – Чого ти смієшся? – насуплено поцікавився Роман.

      – Я не підла. Олені справді треба було добряче поспати, а тобі – добряче подумати.

      – Над чим думати?

      – Власне, я маю до тебе дуже серйозну розмову.

      – Яку серйозну розмову? Ми й години не знайомі, – із неприхованим сарказмом запитав він.

      – А поза тим ти вже сидиш у мене вдома, правда? Ще й п’єш чай у мене на кухні.

      Роман, не знайшовши, що на це сказати, знизав плечима.

      – Більшість тем для серйозних розмов виникають між людьми навіть не протягом першої години, а в перші п’ять хвилин знайомства. Усе, що надалі між ними відбувається, – це наслідок початкового враження.

      – Гаразд, припустимо, що це так. І яка серйозна розмова в тебе виникла до мене? – Не зовсім розмова, швидше пропозиція. Але давай, може, ти поставиш кілька запитань, аби переконатися, що мені можна довіряти? Думаю, тобі є що спитати.

      Роман замислився, нарешті знову нормально всівся на своєму стільці, зробив кілька ковтків із чашки й підсумував:

      – Хм, я навіть не знаю… Припустимо, я повірю, що Олені не буде ніякої шкоди від того чаю… Тоді наразі мене найбільше цікавлять лише два запитання.

      – Які?

      – По-перше, чи ти й мені не вкинула снодійного або ще якої отрути до чаю? А по-друге, звідки ти так гарно знаєш українську? Чи у вас тут, у Польщі, усі говорять українською?

      Аґнєшка винувато поглянула на нього й трохи зам’ялася.

      – Ну не кидала я тобі снодійного, годі вже! А з українською все елементарно: маю трохи українського коріння – бабуся звідти. Крім того, якось була півроку прожила у Львові і трохи перекладаю знайомих українських письменників. Тому маю невеличку практику.

      – А решта поляків української не знають?

      – Думаю, певна кількість знає, але це не є традиційним чи необхідним для поляка знанням. Гадаю, більшість хіба окремі слова на слух розрізнить. А ця ваша кирилиця для них мало відрізняється від китайських ієрогліфів.

      – Ну дякую!

      – Вибач, але так