10 слів про Вітчизну. Олексiй Чупа

який уже є, – гірко віджартувався Роман. – Давай я зараз наберу тобі ванну, а сам тим часом вийду до магазину, куплю щось пожувати, бо досі не встиг. Ну, і щось приготую смачненького, добре, мала? Ти ж востаннє їла аж учора вдень, певно, зголодніла?

      – Так-так, дуже хочу їсти. Здається, слона з’їм! Але що вже, витерплю, – усміхнулася вона коханому. – І ванну я б прийняла із задоволенням…

      За двадцять хвилин Роман вилетів із під’їзду в заметену відучора Варшаву. Одна маленька брехня потягла за собою іншу, та – нову, і ось уже цілий ком котився за ним вулицею, назви якої він іще не знав, із диким гуркотом проламуючи тротуарну плитку і бруківку на проїжджій частині, провалюючи замерзлі вітрини й відбиваючи цілі шматки цегли з рогів старовинних кам’яниць. Романові й справді здавалося, що від брехні світ розпадається й летить у пекло, але коли він повернув голову й побачив, що вулиця ціла, що на око нічого й не змінилося, трохи заспокоївся. «Гаразд, – казав сам собі, – я збрехав, але заради неї. Повернення додому її добило б, тому мусимо тут жити, тим більше, Аґнєшка про все потурбувалася». Він зупинився, прокручуючи в голові останні думки. «Ось воно що… Схоже, тепер я живу за сценарієм, який вона запропонувала».

      Роман рушив далі, обдумуючи ситуацію. Найбільше муляло, що він збрехав Олені під впливом якоїсь жінки, яку знає менш ніж добу. Це не було на нього схоже. Ну, але що зробив, те зробив. Не в його характері особливо замислюватись над уже здійсненими вчинками, хай би якими вони були.

      Десь за сотню метрів від їхнього будинку розташувався зручний міні-маркет, де можна було скуплятися, не вступаючи в безпосередній контакт із продавцями, що Романові, який не говорив польською, сподобалося. Просто набрав продуктів, підготував торбину, побачив на екрані, скільки то все коштує, розплатився й вийшов. «Сюди і ходитиму», – вирішив він.

      Поляки потихеньку виповзали зі своїх родинних нірок після Різдва, вулиця оживала, залита сонцем. Прага подобалася Роману. Насамперед звертала на себе увагу приємна оку забудова, де було всього достатньо і всього в міру. Сучасні будинки і старенькі кам’яниці кінця вже позаминулого століття, будиночки міжвоєнного періоду й житлові блоки епохи комуністичної Польщі стояли тут поруч, часом навіть продовжували один одного, прилаштувавшись уздовж тротуарів стіна до стіни, і вулиці виглядали дивно, хоча й красиво. Роман любив таке ось розмаїття і, крім того, після відвідання кількох міст української Галичини мав слабкість до брукованих вуличок. Тому, крокуючи тепер вулицею, відчував підошвами нерівності бруку, і від цього почувався спокійно й легко, попри все те, що відбувалося зараз у голові.

      Навпроти будинку, до якого їх з Оленою вчора привела доля, височів колоритний орієнтир – готичні ворота. Уранці вони нагадали Романові вхід до Личаківського цвинтаря у Львові. Він аж спантеличено розмірковував, наближаючись до брами через дорогу, чи це можливо, що вони півроку житимуть із видом на місто мерців? Але, підійшовши ближче, Роман якийсь час стояв під вивіскою і розбирав написане польською, аж поки не зрозумів у назві слова «фабрика»