10 слів про Вітчизну. Олексiй Чупа

убік, і під нею проявилися доволі приємні риси обличчя.

      – Гаразд? – перепитав.

      Невпевнено всміхнувся їй, але згадав, що має побите лице, і потупився. Сніг, який вона досі не струсила з джинсів, подекуди розтав і розійшовся темними плямами. «Вона має теплі стегна», – майнуло в голові в Романа, а слідом за цим: «Чччорт, про що це я?!»

      Він підвів очі й подивився на неї питально, мовляв, то що, я піду вже?… Полька нарешті заговорила:

      – Ви українець?

      – Що?! – мало не закричав Роман. – Чорт забирай, ви мене розумієте?

      – Так, розумію. Будь ласка, не згадуйте диявола, адже сьогодні вечір перед Різдвом Христовим…

      – Добре, добре, вибачте! У мене величезні проблеми, а я не знаю польської мови і, правду кажучи, перебуваю в цілковитому відчаї зараз.

      – А що сталося? Я можу чимось допомогти?

      Вона говорила з відчутним акцентом, повільно, але доволі правильно. Очевидно, перед тим, як щось сказати, літери вкладалися в її голові у слова, потім слова – у речення, після цього все перевірялося на доцільність і точність. І аж тоді полька виштовхувала із себе вервечки звуків, які Романові в теперішньому становищі здавалися дивом Господнім, навіть попри його відверто скептичне ставлення до вищих сил. Роман зиркнув у бік Оленки, що досі стояла недалеко від них, секунду подумав і випалив:

      – Сталося те, що я і моя подруга, – он вона, бачите, – мали б за годину їхати до Праги. Але мене побили ваші срані польські гопники, забрали торбу, де були гроші, квитки і все інше, і тепер я не знаю, що робити.

      – Що таке «срані гопники»?

      – Ну, дрібні злодії. Мене пограбували серед білого дня, просто у ваше, бляха, католицьке Різдво!

      – Я вас іще раз прошу, не лайтеся, пане! – вона підвищила голос.

      – Вибачте, вибачте, це з відчаю, я зазвичай не лаюся.

      – А документи у вас залишилися?

      – На щастя, так.

      – Тобто ситуація така: вас побили ці, як їх… – Її і без того повільна українська взяла довгу паузу. Жінка завмерла, мов статуя, пригадуючи щойно почуте слово, а потім, важко його долаючи, з польським наголосом на передостанній склад врешті видихнула: – Гопники, так? У вас немає грошей, і вам нема де ночувати.

      – Точно, – погодився Роман.

      – А чому ваша подруга там стоїть і не підійде до нас? Я б захвилювалася, якби мій еммм… друг… стільки часу говорив із красивою жінкою.

      «А ми скромні», – подумав Роман і, знову повернувши голову в бік Оленки, пояснив:

      – Вона сліпа. Сама до нас не підійде. А крім того, мене вже годину тому побили, а я досі не знаю, як їй сказати, що ми опинилися в такому становищі. Я просто не можу дібрати слів, розумієте?

      Полька здивовано присвиснула, очі її знову ожили, а на обличчі з’явився дивний хитрий вираз. Вона полізла до кишені, витягла пачку сигарет із ментоловими капсулами, прикурила від запальнички, аж на кінчику цигарки зашквар – чало, роздушила вказівним і великим пальцями капсулу і