Биті є. Макс. Люко Дашвар

Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить – і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…

      А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче – полюби мене! Наче – хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче – однаково полюби. І пожалій…

      – Свята скоро… – шепоче глухо, душить жадання.

      «Так, так», – із полегшенням хитає голівкою Дора. «Скоро до мами подамся», – хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїні не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.

      Напередодні католицького Різдва зранку – Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію – до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.

      Певно, довго цілилася, бо влучила – Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут – ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.

      – Привіт, сирітко…

      Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала – добридень.

      Пані роззирнулася, виматюкалася – аж слиною захлинулася:

      – Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!

      Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?

      Пані Женя ту Дору – не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:

      – А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!

      Дверцятами – грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в’їлася.

      – Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…

      Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.

      – Питатиму! – наголосила. – А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!

      Дора кивнула – добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.

      – Спить із тобою?! – чітко вимовила пані.

      Дора заклякла. Головою – ні, ні, ні! Кулачком у груди – ні! Аж сіпнулася – ні, ні!

      – Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?

      Дора зніяковіла, плечима знизала.

      «Може, Макс добрий…» – написала. Пані у вічі – так, так…

      Аж усміхнулася.

      – Платить щедро, чи як? – виміряла синову чесноту пані Женя. – І скільки?

      Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!

      – Одну тисячу… – пальчик догори, вустами беззвучно.

      – Гривень? – підозріло зіщулилася хазяйка.

      Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо – ні…

      – Доларів?! –