Биті є. Макс. Люко Дашвар

відміняється? – хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.

      Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На подіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.

      – А це що?! – врешті подає голос Сердюк-старший.

      – Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…

      – Пупсику! Я хочу ковдру! – цокотить зубами силіконова юнка у літньому «Prada».

      – Сто доларів за ковдру! – вигукує літній коханець юнки.

      – Знущаєтеся? Вона у магазині п’ятсот гривень коштує! – недобре усміхається Макс.

      – Тисяча! Доларів! – оголошує віце-прем’єр, і ніхто не наважується перебити ціну. – І налийте мені ще!

      Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.

      – Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! – обіцяє похмуро.

      Тремтяча юрба заводиться:

      – Тисяча! Півтори! Дві…

      Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов’яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками – однакові, як однояйцеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.

      Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.

      – Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? – пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.

      – Абсолютна істина! – шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з’їжджалися, аби скуштувати. А справ тих – відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…

      Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися – ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звізда ясна?…

      – Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? – питає Август.

      – Провели, – похмуро відповідає Макс. – Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п’ють і радіють, що не померзли.

      – А ви стратег!

      – Мене зараз знудить, – відповідає Макс. – Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.

      – Дора вкинула. Я бачила, – сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. – І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших