Биті є. Макс. Люко Дашвар

у кам’яну кашу, поверх – ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше – їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.

      – Ненавиджу! – читає Дора.

      – За що? – кричать її очі.

      – Ми поговоримо про це!

      – Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…

      – Ти взялася вчити? Мене?!

      – А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…

      Дора опускає очі – досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці – коли ж усе це скінчиться?! – і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець – патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж «Преса». Ой, бреше! Яка там «Преса»?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.

      – Змерзла?

      Дора киває – так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…

      – Зігрію…

      Отак? Щоки палають – хіба так можна?

      Біля Дори виникає Ганна Іванівна.

      – Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.

      «Так ти Сердюкова лялька?» – читає Дора у хлопцевих очах.

      «А хтозна…» – думає.

      …Тіло ломить. У кістках завівся смуток – крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі – тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…

      На долоню лягає Максова рука.

      – Доро…

      Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…

      Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.

      Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.

      – Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?

      – Добре, – одними повіками.

      – Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…

      …Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля