Биті є. Макс. Люко Дашвар

Чого мичиш?! – і сама на максимальній загорланила. – Захворіла? Болить?

      Дора замовкла. Голівкою заперечливо – ні, нічого не болить.

      – Так якого ж біса ти мичиш?! – ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

      Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

      – Я. Більше. Не буду, – жестами.

      – Мовчи вже, щоб тебе… – гаркнула хазяйка, забралася.

      Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

      – Мовчи, Доро…

      Тисяча гривень… Ги-ги…

      Ромко навчив – тихо, на видиху – ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

      Дорі подобалося. Ги-ги…

      Щоденник забув Дорині слова – схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах – жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама – не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала – та бери, що завгодно, Доро! – ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?

      А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

      – Файно, файно… – раділа Дора.

      Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син – усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

      Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:

      – Мене звільнено?

      – Це Дора! – Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. – Треба знайти Дорі місце.

      Місце? Килимок у куті? З нього – тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

      Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

      – Ні, ні, – дратується Макс.

      – Гостьова… Біля сауни, – жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

      – А, так! – Макс іронічно усміхається. – Й досі не звик до цієї квартири.

      – А коли б… – ляп!

      – Дійсно… – не гнівається. – Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

      Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

      – А ви…

      – Ганна Іванівна, – нагадує та.

      – Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

      – Звичайно.

      – Добре, – далі, далі. – Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

      – Тренажерна зала.

      – Точно!

      Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

      – Нормально. Тільки спати нема на чому…

      Макс роззирається, та неможливого просто не існує.