Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка. Коллектив авторов

і відійшла від справ: наступники – Фердинанд I, Максиміліан II (1527–1576) і Рудольф II (1552–1612) – здаються слабкою заміною, бідними родичами іншої гілки родини, Філіппа II (1527–1598). Імперська корона, придбана за високу ціну торговцями-банкірами та одразу ж обіцяна Карлом згодом його братові Фердинанду, щоб сплатити ці борги, під час його зречення втрачає насамперед символічний авторитет; вселенський монарх фактично залишає Фердинандові імперією, роздерту внутрішньою боротьбою, позбавлену довіри та суверенітету. Водночас сам Фердинанд був змушений визнати владу султана над Угорщиною та Трансільванією.

      Вибір спадкоємців

      Однак саме в період правління Фердинанда відбулась інституційна перебудова, якій судилося зберегтися до терезіанської епохи: створення Таємної ради (Geheimrat), Придворної канцелярії (Hofkanzlei) і Придворної військової ради (Hofkriegsrat) у перспективі позитивно вплинуло на згуртованість та ефективність держави, тоді як початковий період панування жорстких принципів на «релігійному фронті» пом’якшився – зокрема й завдяки порадам Еразма: врешті-решт, Фердинанд – спадкоємець Максиміліана та його епігон. Проте угода про визнання відповідальності є необхідним компонентом управління: справді, високі амбіції його попередників зруйнувалися під вагою спільного здійснення влади, характерного для роздрібненої держави – такої як його власна. Однак зберігається родова концепція, підтверджена вибором спадкоємності: перед смертю в 1564 р. Фердинанд зруйнував імперію, залишивши імператорський статус, угорську корону та австрійські герцогства своєму синові-поліглоту Максиміліанові II, Тіроль і західні володіння – Фердинандові, а Штирію, Карінтію і Крайну – Карлу. За правління Максиміліана ІІ ситуація не змінилась: його батько був змушений не зрікатися католицької віри, а імператор, хоч і симпатизував протестантському віровченню, схилився перед династичним розумом. Водночас, поки католицький світ намагається консолідуватись у Лепанто, він відмовляється вступати у Священну лігу, сплачує данину султанові, готує і домагається спадкоємності для свого сина Рудольфа, обраного в 1576 р.

      Бунтівний Рудольф

      І є ще одна імперія Рудольфа: передмістя стає столицею, з переміщенням двору до Праги в пошуках примарної магії та загадкових знань, саме місто стає будівельним майданчиком: перехрестя поетів, драматургів, учених, музикантів, алхіміків, дивакуватих художників, реформаторів. Бунтівний Рудольф «малослівний», як його називає венеціанський посол, котрий виховувався при дворі смиренного Філіппа II, завдяки політичному чуттю розуміє, що «диявольські сили» – це ті, які продовжують втягувати Європу в протистояння, що тільки посилюється, і, навпаки, його охоплюють різні хіліастичні очікування в напрямі надто своєрідної, цікавої космополітичної ідентичності. Імперія спадкоємця королівства, що ніколи не бачило заходу сонця, обмежується дивним і дедалі меншим світом, майже підвішеним у «кімнаті чудес». Але ця, найбільша в Європі,