Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт

природи.

      – Хто вийде заміж за такого, як я? Жінкам подобаються солідні, урівноважені чоловіки. Я таким ніколи не буду.

      – Мій любий хлопчику, коли я була дівчиною, мені подобалися саме такі нерозважливо сміливі молоді люди. Все свіже й завзяте, вільне й романтичне завжди привертає увагу жінок. Тож не сумуй! Коли-небудь ти знайдеш свою пристань, задовольнятимешся короткими подорожами й привозитимеш додому багатий улов.

      – Що б ви сказали, якби я одного разу приїхав до вас з нареченою-індіанкою? – запитав Ден, приховавши пустотливий вогник в очах, спрямованих на бюст Галатеї, що виблискувала в кутку білим мармуром.

      – Якщо дівчина гідна, влаштувала б їй привітне приймання. А що, все йде до того? – і пані Джо подивилася йому в обличчя з цікавістю, яку виявляють до любовних історій навіть літературні дами.

      – Поки ні. Я дуже зайнятий, щоб «бігати за спідницями», як каже Тедді. Як він, до речі? – запитав Ден, спритно змінюючи тему, немов його втомила розмова про почуття.

      Пані Джо легко піддалася на його виверт і повела розповідь про таланти й чесноти своїх синів, аж поки вони самі не увірвалися до кімнати й накинулися на Дена, як два люблячих ведмедики. Свою радість від зустрічі хлопці проявляли на кшталт товариських змагань з боротьби, в яких обидва, зрозуміло, зазнали поразки: молодий мисливець швидко з ними впорався. Незабаром з’явився професор, і розмова тривала весь час, поки Мері готувала надзвичайно смачну вечерю, а потім запалювала свічки: інтуїція підказала їй, що то прибув особливо бажаний гість.

      Після чаю Ден розмовляв з друзями, прогулюючись великими кімнатами, а іноді виходив у передпокій, щоб ковтнути більше свіжого повітря, якого його легені потребували значно більше, ніж у «цивілізованих» людей. Саме тоді він несподівано побачив на тлі темного дверного отвору знайому постать і завмер, не в змозі відірвати від неї очей. Бесс, висока й струнка, з німбом золотого волосся навколо голови, у білій шалі, кінці якої нагадували крила, котрі роздував, пролітаючи через передпокій, прохолодний вітерець, теж притишилася, не впізнаючи давнього товариша.

      – Ден? Це ти? – запитала вона нарешті, наблизившись.

      – Схоже на те… а я спочатку не впізнав тебе, Принцесо. Думав, марево, – поволі промовив Ден, дивлячись на неї з м’якою цікавістю впереміш з подивом.

      – Так, я справді виросла, проте тебе ці роки змінили ще більше, – Бесс із задоволенням дивилася на його потужну постать, таку нетипову серед «пристойних» людей, що оточували її.

      Перш ніж вона встигла закінчити фразу, в передпокій забігла Джозі й, забувши про недавно здобуту поважність своїх тринадцяти років, дозволила Дену підхопити її на руки й поцілувати, як дитину. Тільки поставивши її знову на ноги, він зазначив, що вона теж змінилася, й вигукнув із комічним відчаєм:

      – Слухай-но! Так ти теж дорослішаєш! Що ж я робитиму, якщо не залишиться дітвори, з якою я міг би погратися? Ось і Тедді став схожий на жердину, і Бесс – юна леді, й навіть ти,