Хлопчики Джо. Луиза Мэй Олкотт

О, мої бідні килими! – і Джо збігла вниз сходами, щоб підготуватися до навали, поки Джозі й покоївки металися будинком, перелякані жахливою кількістю брудних черевиків, які вже за хвилину мали стати на ґанок.

      Гості наближалися – довга низка парасольок, а під ними – забризкані ноги й червоні обличчя, оскільки молоді люди встигли прогулятися містом, не вважаючи дощ перешкодою. Професор Баер зустрів їх біля воріт і вже закінчував невелику вітальну промову, коли на порозі з’явилася пані Джо і жестом запросила їх до будинку. Гості квапливо підіймалися сходами веранди, веселі, розпалені, жваві, знімаючи на ходу капелюхи, насилу згортаючи мокрі парасольки, коли надійшов наказ увійти в передпокій і скласти в корито їхню «збрую».

      Крок за кроком передпокоєм пройшлися сімдесят п’ять пар черевиків, і незабаром сімдесят п’ять парасольок дружно постали в гостинному кориті, поки натовп їх власників заповнив весь перший поверх будинку. Сімдесят п’ять простягнутих рук були покірно потиснуті господинею – деякі з них були дуже мокрими, деякі дуже гарячими, і майже всі незадовго до цього тримали якісь трофеї, здобуті в походах цього дня.

      Один поривчастий гість, роблячи компліменти, недбало помахував при цьому маленькою черепахою, інший був обтяжений зв’язкою паличок, зрізаних в різних пам’ятних місцях, і всі просили про якийсь сувенір на пам’ять про Пламфілд. Купа візитних карток таємничим чином з’явилася на столі, до неї додалася записка з проханням про автографи, і, попри дану вранці урочисту обіцянку, ніколи нікому не давати автографи, пані Джо підписала їх всім, поки її чоловік і сини розважали гостей.

      Джозі втекла в задню вітальню, але там її все одно знайшли юнаки, які оглядали будинок, один з яких завдав їй смертельну образу, невинно запитавши, чи не вона пані Баер. Зустріч тривала недовго, і кінець її виявився кращим, ніж початок. Дощ припинився й чудова веселка засяяла над славними молодими людьми, коли вони, зупинившись на галявині перед будинком, дружно заспівали хором на прощання.

      Ця арка надії з’явилася над юними головами як щасливе передвістя, немов Небеса всміхалися їхньому союзу й нагадували, що над сльотавою землею й дощовим небом, як і раніше, сяє для всіх благословенне сонце. Прозвучало трикратне «Ура!», і потім вони пішли, залишивши господарям приємні спогади про цей візит, щоб було веселіше відскрібати бруд з килимів лопатками й звільняти від води корито, до половини заповнене водою.

      – Славні, чесні, працьовиті хлопці. Мені зовсім не шкода витрачених тридцяти хвилин, але я все-таки повинна закінчити розділ, тож не дозволяйте нікому турбувати мене до вечірнього чаю, – вкотре розпорядилася Джо, доручивши Мері замкнути вхідні двері, бо пан Баер і хлопчики пішли разом з гостями, а Джозі втекла додому, щоб розповісти матері, як весело було сьогодні в тітки Джо.

      На годину в будинку запанував спокій, але потім знизу пролунав вхідний дзвоник, а незабаром в кабінет, хихикаючи, увійшла Мері й сказала:

      – Там якась дивна леді